Шерон кинулася геть із кімнати.
Особа Деннінґза тепер скривилася з огидою, роззирнулася довкола й запитала:
— Може, хтось нарешті відчинить це вікно? Будь ласка, у цій кімнаті страшенно смердить! Це ж просто… ні-ні-ні, не треба! — змінив він раптом думку. — Ні, заради всіх святих, не треба, бо ще хтось може піти на той світ! — Він зареготав, потворно підморгнув Каррасові й зник.
— Це Він виганяє тебе…
— О, справді, Мерріне? Справді?
Повернулася демонічна сутність, а Меррін і далі молився, прикладав єпітрахиль і знаменував її хрестом, а сутність осипала його прокльонами.
«Занадто довго, — стурбовано подумав Каррас. — Цей припадок триває задовго».
— А ось і велика свинюка! Свиноматка!
Озирнувшись, Каррас побачив Кріс, що підходила до нього з одноразовим шприцом і тампоном. Вона не підносила голови, намагаючись не чути демонічних образ, а Каррас, нахмурившись, підійшов до неї.
— Шерон перевдягається, — пояснила Кріс, — а Карл…
Каррас не дав їй договорити, зронивши коротко:
— Гаразд, — і вони разом наблизилися до ліжка.
— Ага, іди-но поглянь на свій виріб, свиноматко! Поглянь!
Кріс щосили намагалася нічого не бачити й не чути, а Каррас тим часом притиснув до ліжка Реґанину руку, що зовсім не чинила опору.
— Поглянь на цю гидоту! Поглянь на смертоносну сучку! — лютував демон. — Ти задоволена? Це ж ти сама зробила! Так, так, сама зі своєю кар’єрою понад усе, кар’єрою, важливішою, ніж чоловік, ніж вона, ніж…
Каррас озирнувся. Кріс стояла заціпеніло.
— Коліть, — рішуче спонукав він її. — Не слухайте! Коліть!
— …твоє розлучення! Покличеш священиків, так? Священики тобі не допоможуть! Свиня збожеволіла! Ти ще не второпала? Ти довела її до божевілля, до вбивства, до…
— Я не можу! — З викривленим обличчям Кріс дивилася на шприц, що аж ходором ходив у її тремтячій руці. Вона похитала головою. — Я не можу цього зробити!
Каррас забрав шприц у неї з руки.
— Гаразд, протріть! Протріть шкіру тампоном! Ось тут!
— …у її домовині, сучко…
— Не слухайте! — знову попередив акторку Каррас, і тут демонічна сутність різко повернула голову, а її налиті кров’ю очі люто вирячилися. — І ти, Каррасе! Ага! Тоді про тебе!
Кріс протерла Реґані руку.
— А тепер ідіть! — звелів їй Каррас, застромлюючи голку у виснажену плоть.
Кріс вибігла з кімнати.
— О, ми знаємо, який ти добрий до матерів, любий Каррасе! — гарикнув демон. Священик зблід і на мить застиг. Тоді повільно витяг з-під шкіри голку й подивився на білки Реґаниних очей. З її рота раптом полинув спів. Солодкий чистий голос. Наче в хлопчика з церковного хору: — Tantum ergo sacramentum veneremur cernui…
Це був гімн, який співають під час католицького благословення. В обличчі Карраса не було ані кровинки. Цей дивний спів, від якого кров холола в жилах, здавався Каррасові химерною порожнечею, вакуумом, що невпинно й чітко затягував у себе все жахіття цього вечора. Він звів погляд на Мерріна з рушником у руках. Утомленими дбайливими рухами той витирав Реґані обличчя й шию.
— …et antiquum documentum…
Цей спів. «Чий це голос?» — намагався пригадати Каррас. А тоді окремі фрагменти: Деннінґз… вікно… Спустошеним поглядом він побачив Шерон, яка увійшла в кімнату й узяла з рук Мерріна рушник.
— Я все зроблю, отче, — сказала йому вона. — Зі мною вже все нормально. Я перевдягну й помию її, перш ніж давати компазин. Гаразд? Ви можете обидва зачекати в коридорі?
Обидва священики вийшли в теплу сутінь передпокою й стомлено прихилилися до стіни. Похиливши голови й склавши на грудях руки, вони прислухалися до моторошного, приглушеного співу, що долинав зсередини. Каррас перший порушив мовчанку:
— Ви… ви раніше сказали, отче, що ми матимемо справу тільки з однією сутністю.
— Так.
Приглушені голоси, похилені голови, наче на сповіді.
— Усе інше — це лише різні форми нападу, — пояснив Меррін. — А сутність одна… тільки одна. Це демон. — Запала тиша. Тоді Меррін мовив просто: — Я знаю, що ви сумніваєтеся. Але цього демона я вже зустрічав раніше. І він могутній, Деміене. Могутній.
Тиша. І знову заговорив Каррас:
— Ми кажемо, що демон не може вплинути на волю жертви.
— Так, це правда. Тут немає гріха.
— Яка ж тоді мета одержимості? У чому сенс?
— Хтозна? — відповів Меррін. — І хто може мати надію, що дізнається? І все ж таки мені здається, що демон обирає своєю ціллю не одержимого, а нас… спостерігачів… кожну особу в будинку. І я думаю… я думаю, що його мета — вселити в нас відчай, щоб ми відкинули власну людяність, Деміене, побачили себе насамперед як ницих і брудних тварин, потворних, недостойних, без почуття власної гідності. І в цьому, мабуть, і полягає суть одержимості — у втраті почуття гідності. Адже віра в Бога, як на мене, не має стосунку до розуму, я думаю, що вона пов’язана з любов’ю, з усвідомленням тієї можливості, що Бог колись міг полюбити нас. — Меррін замовк, а тоді провадив далі поволі й вдумливо, немовби аналізуючи себе самого: — І знову хто може справді знати. Але беззаперечно… принаймні для мене… що демон знає наші найболючіші місця. О так, він це чудово знає. Колись давно я зневірився в тому, що зможу полюбити ближнього свого. Деякі люди… мене відштовхували, я відчував до них відразу. Тож, думав, як я міг би полюбити їх? Це мучило мене, Деміене, примусило зневіритися в самому собі, а тоді дуже швидко призвело до зневіри до Бога. Моя віра зазнала краху.