Каррас здивовано обернувся й заінтриговано глянув на Мерріна.
— І що ж сталося? — запитав він.
— А, просто… я врешті-решт збагнув, що Бог ніколи б не вимагав від мене психологічно неможливих речей. Що любов, про яку він просив, пов’язана з моєю волею, а не з емоціями. Ні. Зовсім не з ними. Він просив, щоб я діяв із любов’ю, з любов’ю до інших. І те, що я мав би так діяти стосовно тих, до кого відчуваю відразу, був, на моє переконання, найбільший акт любові. — Меррін опустив голову й почав говорити ще м’якше: — Я знаю, що все це вам повинно здаватися очевидним, Деміене. Я знаю це. Але тоді я цього не бачив. Дивна сліпота. Скільком одруженим чоловікам і жінкам, — сумовито додав Меррін, — повинно здаватися, що вони втратили кохання лише тому, що їхні серця перестали радісно битися, коли вони бачать одне одного. О пресвяті небеса! — похитав він головою. А тоді кивнув. — Ось де, на мою думку, Деміене, прихована її суть… одержимості. Не у війнах, як декому здається… не до такої міри… і дуже рідко в ось таких надзвичайних втручаннях, як тут… з цією дівчинкою… з бідолашною дитиною. Ні, Деміене, я бачу найчастіше ознаки одержимості в маленьких речах: у безглуздих дріб’язкових сварках і непорозуміннях, у жорстокому й образливому слові, що зривається мимоволі з язика в суперечці між друзями. Між закоханими. Між подружжями. Цього цілком достатньо, і нам уже не потрібен сатана, щоб розпалювати наші війни, ми й самі їх розпалимо… самі.
З кімнати все ще линув мелодійний спів, примусивши Мерріна поглянути відчуженим поглядом на двері.
— А все ж таки навіть із цього… зі зла… зрештою якимось чином народиться добро. Можливо, ми цього ніколи не зрозуміємо й навіть не побачимо. — Меррін зробив паузу. — Можливо, зло — це тигель, з якого постає добро, — міркував він далі. — І можливо, навіть сатана всупереч самому собі якимось чином служить цій справі, виконуючи волю Божу.
Меррін більше нічого не сказав, і якийсь час вони стояли мовчки, поки Каррас розмірковував над цими словами, аж доки йому не спало на думку ще одне заперечення.
— Після того як демона вигнано, — запитав він, — що може завадити йому повернутися знову?
— Я не знаю, — відповів Меррін. — А проте цього, здається, ніколи не трапляється. Ні, ніколи. — Меррін приклав руку до обличчя й пощипав куточки очей. — Деміен… яке чудове ім’я, — пробурмотів він. Каррас відчув у його голосі виснаження. І ще щось. Якесь занепокоєння. Якийсь затамований біль.
Раптом Меррін відштовхнувся від стіни, вибачився і, далі затуляючи рукою обличчя, квапливо пішов коридором до ванної. «Що сталося?» — здивувався Каррас. Він відчув раптово заздрість і захоплення перед такою могутньою та простою вірою екзорциста. Тоді повернувся до дверей. Спів. Він затих. Невже ця ніч нарешті добігла кінця?
Через декілька хвилин зі спальні вийшла Шерон зі смердючим оберемком постільної білизни й одягу.
— Вона заснула, — повідомила Шерон, а тоді відразу відвернулася й рушила далі коридором.
Каррас набрав повні груди повітря й знову зайшов до спальні. Відчув холод. І стійкий сморід. Повільно підійшов до ліжка. Реґана спала. Нарешті. І Каррас подумав, що тепер і він зможе відпочити. Нахилившись, він схопив тоненьку руку Реґани, а тоді підняв свою другу руку й втупив очі в секундну стрілку годинника.
— Чого ти се робиш мені, Диммі?
Серце єзуїта похололо.
— Чого ти се робиш?
Каррас не міг поворухнутися, не міг дихнути, не наважувався глянути туди, звідки долинав цей тужливий голос: боявся побачити там очі — осудливі, самотні. Очі його матері. Його матері!