Каррас скорботно опустив голову й кивнув.
— Так, продовжуйте, — понуро зронив він. — Що ще?
— Що ще? Багато чого. Виглядає, що ця хвороба… ну, вона пов’язана із сатанізмом, а ще із силою… так, із неймовірною силою. І ця… гіпотетична дівчинка, припустімо, могла б дуже легко скрутити чоловікові в’язи. — Тепер уже детектив опустив голову й кивав нею. — Так… так, вона могла це зробити. А отже, виникає запитання… — Детектив скривив замислену міну, а тоді провадив далі: — Розумієте… розумієте, отче, ця дівчинка не несе відповідальності. Вона божевільна, отче, не керує своїми діями, до того ж вона ще дитина, отче Каррас! Дитина! Але її хвороба… дуже небезпечна. Вона може ще когось убити. Хтозна? — Детектив знову відвернувся й задивився на річку. — Велика проблема, — сказав він неголосно й похмуро. — І що тут робити? Тобто гіпотетично. Просто забути? Забути й сподіватися, що вона… — Кіндермен витримав паузу, — …що вона видужає? — Він сягнув по хустинку й висякався. — Ну, я просто не знаю. Не знаю. Жахливе рішення, — сказав він, шукаючи чистого місця на хустинці. — Так, жахливе. Просто жахливе. Гіршого не буває. І я страшенно не хочу його ухвалювати. — Він знову висякався, а тоді сховав назад у кишеню вологу хустинку. — Отче, ну що робити в такому випадку? — запитав він, повертаючись знову до Карраса. — Тобто гіпотетично. Як ви гадаєте, яке тут мало б бути правильне рішення?
На якусь мить Каррас відчув, як у його нутрі підноситься хвиля протесту, відчув утому й роздратування від чергового тягаря, що впав на його плечі. Почекав, доки це все вляжеться, а тоді, рішуче глянувши прямо в очі детективові, він м’яко відповів:
— Я віддав би це в руки вищій владі.
— Гадаю, вона зараз там.
— Так. І нехай вона зробить свою справу, лейтенанте.
Якийсь час вони пильно дивилися один на одного. Тоді Кіндермен кивнув і вимовив:
— Так, отче. Так. Я так і думав, що ви це скажете. — Він знову подивився на захід сонця. — Яка краса, — зронив він. — І що нас примушує діставати насолоду від цього видовища, а не від Пізанської вежі? Не кажучи вже про ящірок і панцирників. Ще одна загадка. — Він відгорнув рукав, щоб глянути на годинника. — Ну, мушу вже йти. Ще трохи, і моя місіс К. почне репетувати, що вечеря захолола. — Він знову повернувся до Карраса. — Дякую вам, отче. Я тепер краще почуваюся… набагато краще. О, до речі, чи не могли б ви зробити мені послугу? Передати вістку? Якби вам довелося при нагоді зустріти чоловіка з прізвищем Енґстром, прошу йому переказати… ну просто скажіть йому, що Ельвіра в клініці. З нею все гаразд. Він усе зрозуміє. Чи ви це зробите? Тобто якщо цілком випадково його десь зустрінете?
Не зовсім розуміючи, про що йдеться, Каррас погодився:
— Так, я це зроблю.
— Слухайте, коли ж ми нарешті сходимо разом у кіно, отче?
Каррас опустив очі, кивнув і пробурмотів:
— Скоро.
— Ви наче той рабин, у якого питають про прихід месії, а він завжди відказує: «Скоро». Слухайте, зробіть-но мені ще одну послугу, добре? — Каррас звів очі й побачив стурбований вигляд детектива. — Годі вам уже бігати там по колу. Краще ходіть. Гаразд, отче? Трохи поволіше. Зробите це заради мене, будь ласка?
Каррас легенько всміхнувся й сказав:
— Зроблю.
Засунувши руки в кишені пальта, детектив похмуро глянув на хідник.
— Ну, так, я знаю, — зронив він, киваючи головою. — Скоро. Завжди скоро. — Він почав був іти, а тоді зупинився, поклав руку на плече єзуїтові, легенько його потиснув і сказав: — Вам вітання від вашого режисера Елії Казана.
Якийсь час Каррас дивився йому вслід, сповнений любові й зачудування дивовижними лабіринтами серця й неймовірністю спокут. Він подивився на рожеві хмари над річкою, що відпливали кудись на захід, на край світу, світячись легенько, наче затамовані обіцянки. Був час, коли він часто бачив Бога в подібних видивах, відчував Його подих у забарвленні хмар, і йому тепер пригадалися улюблені колись рядки сонета: