Каррас притис руку до губ, відчувши, як із горла до кутиків очей підступають смуток і біль утрати при згадці про рядок псалма, що колись переповнював його радістю. «Господи, — пригадав він із болем, — полюбив я оселю дому Твого».
Каррас зачекав. Не наважувався більше дивитися на захід сонця.
Натомість подивився на вікно Реґани.
Шерон, відчинивши йому двері, сказала, що нічого не змінилося. Тримала в руках оберемок смердючої білизни. Сказала, вибачаючись:
— Мушу закинути це все в пральну машину.
Каррас подивився їй услід. Подумав про каву. Але тоді почув, що демон лиховісно гаркає на Мерріна. Рушив до сходів і враз пригадав про вістку, яку він мав переказати Карлові. Де ж він? Каррас повернувся, щоб запитати про це Шерон, але вона вже зникла на сходах до підвалу. Пішов пошукати Карла в кухні. Його там не було. Тільки Кріс. Впираючись ліктями об стіл і притуливши руки до скронь, вона сиділа за столиком для сніданків, дивлячись на… Що це було? Каррас тихенько наблизився до неї. Зупинився. То був фотоальбом. Уривки паперу. Наклеєні фотографії. Кріс не бачила його.
— Вибачте, будь ласка, — м’яко сказав Каррас. — Чи Карл у себе в кімнаті?
Кріс подивилася на нього відсутнім поглядом і похитала головою.
— Пішов десь у справах, — хрипко відповіла вона. Каррас почув, як вона шморгнула носом. А тоді пробурмотіла: — Там є кава, отче. Зараз буде готова.
Каррас подивився на вогник кавоварки, а тоді почув, що Кріс підвелася з-за столу. Він озирнувся й побачив, як вона швидко пробігла повз нього, відвертаючи обличчя. Почув її тремтливе «Вибачте» — і Кріс вибігла з кухні. Каррас подивився на фотоальбом. Знімали прихованою камерою. Маленька дівчинка. Гарненька. Каррас, зрозумівши, що дивиться на Реґану, відчув, як стислося серце. Ось вона задмухує на день народження свічечки на торті зі збитими вершками, а ось сидить у шортах і футболці на березі озера, весело махаючи на камеру рукою. На футболці було видно напис: «ТАБІР…» Далі він не міг розібрати. На протилежній сторінці розлінований аркуш паперу, списаний дитячим почерком:
Під віршем напис: «Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ! ВІТАЮ З ДНЕМ МАТЕРІ!» А тоді підпис олівчиком: «Реґ».
Каррас заплющив очі. Він не мав сил на це дивитися. Утомлено відвернувся, чекаючи, коли буде готова кава. Опустив голову, стиснувши руками край столу, і знову заплющив очі. «Не думай про це! — наказував він сам собі. — Не думай!» Але не міг позбутися цих думок і, слухаючи, як булькоче вода в кавоварці, відчув, що знову починають тремтіти його руки, а спочуття раптово обертається на сліпу лють. Він лютував на цю хворобу, біль, на дитяче страждання, на тілесну крихкість і на потворну й страхітливу реальність смерті.
«Якби замість звичайної глини…»
Лють поступилася місцем печалі й безпомічному роздратуванню.
«…зібрати все найкраще…»
Він не годен був чекати на каву. Він мусить іти. Мусить зробити щось. Допомогти комусь. Спробувати. Він вийшов із кухні, а коли проходив повз вітальню, зазирнув у відчинені двері й побачив там Кріс, що ридала на дивані, а Шерон намагалася її заспокоїти. Він відвернувся й почав підніматися сходами, чуючи, як безтямно реве на Мерріна демон:
— …мав програти! Ти мав програти, і ти це знав! Ти мерзотник, Мерріне! Байстрюк! Повертайся! Повертайся і…
Каррас намагався не слухати.
«…чи пташиний спів».
Увійшовши до спальні Реґани, Каррас усвідомив, що забув одягти светра. Легенько здригаючись від холоду, він поглянув на Реґану. Її голова була схилена вбік і трохи відвернута від нього, а демонічний голос і далі лютував.
Він поволі й виснажено підійшов до крісла, узяв ковдру й лише тоді помітив відсутність Мерріна. За кілька секунд, пригадавши, що має зміряти Реґані тиск, Каррас утомлено підвівся й поплентався до неї, але враз шоковано сахнувся. Меррін, обм’яклий і безсилий, лежав долілиць на підлозі біля ліжка. Приголомшений Каррас опустився навколішки. Перевернув його. Обличчя Мерріна було синє. Каррас почав шукати пульс. А тоді з гострим, пронизливим болем збагнув, що Меррін мертвий.