— Мадам щось бажати?
— Берку, може, вип’єш кави, га? Що скажеш?
— А, до сраки! — войовниче вигукнув режисер, раптово зриваючись на ноги, і стрімко вийшов із кімнати, нахиливши голову й стиснувши руки в кулаки. За пару секунд було чутно, як гучно грюкнули й зачинилися вхідні двері. Без жодного виразу на обличчі Кріс повернулася до Карла й сказала безбарвним голосом: — Відімкни всі телефони.
— Так, мадам. Ще щось?
— А, ну, може, трохи кави без кофеїну.
— Зараз несу.
— А де Реґ?
— Унизу в дитячій. Я її кличу?
— Так, час уже лягати. Ой, ні, зачекай секундочку, Карле. Хоча ні, не зважай. Я зійду вниз сама. — Вона згадала про пташку й рушила до сходів у підвал. — Зробиш мені каву, коли я піднімуся назад.
— Так, мадам. Як бажаєте.
— І вже, мабуть, не знати вкотре перепрошую за містера Деннінґза.
— Я не звертати уваги.
Кріс зупинилася на півдорозі й озирнулася.
— Так, я знаю. Саме це його й бісить.
Кріс відвернулася знову, рушила до передпокою будинку, тоді відчинила двері до підвалу й почала спускатися сходами.
— Гей, жабко! Що ти там робиш? Моя пташка вже готова?
— Так, мамо! Іди подивися! Швидше! Я вже закінчила!
Дитяча кімната була обшита панелями й барвисто оздоблена. Мольберти. Малюнки. Фонограф. Столи для ігор і для ліплення. Червоні й білі прапорці, залишені з вечірки на честь сина-підлітка колишнього орендаря.
— Ой, золотце, як гарно! — вигукнула Кріс, коли Реґана врочисто вручила їй фігурку. Та ще не зовсім висохла й скидалася на якусь химерну птаху, що була вся розфарбована в помаранчевий колір за винятком дзьобика з біло-зеленими смужками. До її голівки був приклеєний чубчик із пір’я.
— Тобі справді подобається? — спитала усміхнена Реґана.
— Ой, золотце, дуже, слово честі! Ти вже придумала їй ім’я?
Реґана похитала головою.
— Ні, ще ні.
— Що б такого гарного придумати?
— Не знаю, — відповіла Реґана, розвівши руки й знизавши плечима.
Легенько постукуючи по зубах кінчиками пальців, Кріс наморщила чоло, вдаючи важкі роздуми.
— Чекай-но, чекай-но, — пробурмотіла вона, розмірковуючи, а тоді раптом засяяла й сказала: — Слухай, а як тобі ім’я Дуроспівка? Га? Що думаєш? Звичайна собі Дуроспівочка?
За звичкою затуляючи рота, щоб приховати брекети на зубах, Реґана захихотіла й енергійно почала кивати головою.
— Гаразд, більшістю голосів перемогла Дуроспівка! — переможно виголосила Кріс, піднявши вгору фігурку. Коли ж опустила її знову, додала: — Нехай вона тут остаточно висохне, а тоді я заберу її у свою кімнату.
Коли Кріс ставила пташку назад, то помітила поруч на столі для ігор «Дошку Віджа». Вона вже й забула про неї. Цікавлячись собою не менше, ніж іншими людьми, Кріс якось купила ту гру, сподіваючись знайти ключі до своєї підсвідомості. Нічого з цього не вийшло. Вона двічі пробувала грати з Шерон і одного разу з Берком Деннінґзом, який уміло спрямовував пластмасову планшетку («Це не ти її рухаєш, кицю? Га?») так, що всі «спіритичні послання» виходили непристойними, а потім звинувачував у цьому «пиздуватих злих духів».
— Реґ, золотце, ти граєшся з «Дошкою Віджа»?
— Ага.
— І знаєш як?
— Звісно. Дивись, я тобі покажу. — Реґана сіла за стіл біля дошки.
— Ну, мені здається, що мають грати двоє, сонечку.
— Та ні, мамо, я весь час бавлюся сама.
Кріс присунула стільця.
— Ану пограймо разом, добре?
Дівчинка завагалася.
— Ну, гаразд, — мовила зрештою й поклала пальці на планшетку, а коли Кріс збиралась і собі зробити те саме, вказівник планшетки несподівано швидко перемістився по дошці до позначки «Ні».
Кріс лукаво всміхнулася.
— «Мамо, може, краще я сама?» Ти це хотіла сказати? Не хочеш, щоб я з тобою гралася?
— Та ні, я хочу! Це капітан Говді сказав: «Ні».
— Який капітан?
— Капітан Говді.
— Рибонько, а хто такий капітан Говді?
— Ой, знаєш, я про щось запитую, а він відповідає.
— Он як?
— Так, він дуже приємний.
Кріс намагалася не хмуритися, раптом відчувши невиразне занепокоєння. Реґана дуже любила свого батька, але зовні на розлучення батьків ніяк досі не реагувала. Можливо, вона й плакала на самоті у своїй кімнаті — хтозна? Але Кріс боялася, що донька стримує свій сум та озлоблення й що одного дня цю дамбу може прорвати і її емоції вихлюпнуться назовні в якійсь несподіваній і небезпечній формі. Кріс стисла губи. Вигаданий партнер у грі. Це звучало якось хворобливо. І чому його звати «Говді»? Це від «Говарда»? Її батька? Дуже схоже.