«І в чому ж проблема?»
«Томе, мені здається, що я втратив віру».
Бермінґем не почав допитуватися щодо причин його сумнівів. І Каррас був йому вдячний за це. Він знав, що його відповіді звучали б безумно. Потреба роздирати їжу зубами, а тоді випорожнюватися. Дев’ять набожних перших п’ятниць моєї матері. Смердячі шкарпетки. Талідомідні немовлята. Стаття в газеті про юного прислужника вівтаря, що стояв на автобусній зупинці. На нього напали незнайомці, облили керосином і підпалили. Ні. Ні, занадто емоційно. Нечітко. Ірраціонально. Якщо ж говорити про логіку, то поставало питання мовчазності Бога. У світі, де було стільки зла, що великою мірою породжувалося сумнівами, чистосердечною розгубленістю людей доброї волі. Невже розсудливий Бог відмовився б покласти цьому край? Не проявивши Себе врешті-решт? Не мовивши жодного слова?
«Господи, яви нам знак…»
Воскресіння Лазаря було вповите імлою в далекому минулому.
Ніхто з тих, що тепер живе, не чули його сміху.
Чому ж немає знаку?
Каррас нерідко прагнув жити в той час, що й Христос: щоб його побачити, доторкнутися, зазирнути в очі. О Господи, явися мені! Дай знати про Себе! Прийди в сни!
Його поглинала ця жага.
І ось він сидів за столом, тримаючи ручку над аркушем паперу. Можливо, єпископ не відповідав йому не через брак часу. «Можливо, — подумав Каррас, — він зрозумів, що віра, врешті-решт, залежить від любові».
Бермінґем пообіцяв розглянути його прохання, спробувати вплинути на єпископа, але досі так нічого й не зроблено. Каррас дописав листа й ліг спати.
Він неохоче прокинувся о п’ятій ранку, пішов до каплички у Вайгел-холі по гостію для меси, а тоді повернувся у свою кімнатку. «Et clamor meus ad te veniat, — скорботно шепотів він слова молитви. — І нехай моє волання дійде до Тебе…» Підняв угору гостію для висвячення й з болем пригадав, яку радість колись відчував у такі миті. Знову відчув, як і щоранку, гостру судому від раптового й ледь помітного проблиску далекої й давно втраченої любові. Розламав над потиром гостію. «Мир залишаю вам. Мій мир вам даю». Він поклав у рот гостію й проковтнув паперовий смак відчаю. Завершивши месу, акуратно витер потир і поклав його в сумку. Поквапився до поїзда, що відправлявся до Вашинґтона о сьомій десять, несучи в чорному саквояжі біль.
Розділ третій
Рано-вранці 11-го квітня Кріс зателефонувала до свого лікаря в Лос-Анджелес і попросила, щоб він домовився з місцевим психіатром про консультацію з приводу Реґани.
— О? А що сталося?
Кріс пояснила, що, починаючи від дня народження Реґани — коли Говард так і не подзвонив — вона помітила несподівану й драматичну зміну в поведінці та характері доньки. Безсоння. Сварливість. Напади гніву. Розкида`ла й трощила свої іграшки. Верещала. Не хотіла їсти. До того ж стала якоюсь надміру енергійною. Постійно рухалася, щось зачіпала, перевертала, бігала, вистрибувала. Погано справлялася зі шкільними завданнями. Вигадала собі уявного партнера в грі. Раз по раз утинає якісь химерні штуки, щоб привернути увагу.
— Які саме? — запитав лікар.
Кріс розповіла про стукіт у стелю. Після огляду горища вона чула його ще двічі. При цьому Реґана обидва рази була у своїй кімнаті, а як тільки Кріс заходила, стукіт припинявся. Крім того, сказала вона, Реґана почала «губити» свої речі: сукенку, зубну щітку, книжки, черевички. Скаржилася, ніби «хтось рухає» її меблі. Зрештою наступного ранку після вечері в Білому домі Кріс побачила в Реґаниній спальні Карла, який майже із середини кімнати тягнув, ставлячи на місце, комод. Коли Кріс запитала, що він робить, той знову повторив, що «комусь дуже смішно», але відмовився щось детальніше пояснювати. Та невдовзі Кріс знайшла в кухні Реґану, яка бідкалася, що вночі, коли вона спала, хтось пересунув усі меблі. Після цього випадку, пояснила Кріс, її підозри остаточно сформувалися. Було ясно, що все це робила її дочка.
— Маєш на увазі сомнамбулізм? Вона це робить уві сні?
— Ні, Марку, вона це робить, коли не спить. Щоб привернути до себе увагу.
Кріс згадала про те, як нібито тряслося ліжко; це траплялося ще двічі, після чого Реґана завжди приходила спати до матері.