Тінь пересунулася. Курд стояв і очікував, неначе древній борг. Старий у хакі поглянув у вологі й знебарвлені очі, на райдужну оболонку яких немовби наліпили мембрану яєчної шкаралупи. Глаукома. Колись він не зміг би полюбити цього чоловіка. Він витягнув гаманця й пошукав там монетку поміж іншими пошарпаними й зім’ятими дрібничками — кількома динарами; іракськими правами водія; вицвілим пластмасовим католицьким календарем, застарілим на дванадцять років. Там на звороті був напис: «ТЕ, ЩО ДАЄМО БІДНИМ, МИ ЗАБЕРЕМО ІЗ СОБОЮ ПІСЛЯ СМЕРТІ». Він розрахувався, залишивши п’ятдесят філсів чайових на потрісканому столі кольору печалі.
Рушив до свого джипа. Клацання ключа, що він його вставляв у замок запалювання, дуже виразно пролунало в тиші. На якусь мить він зупинився й замислено глянув удалину. Там мерехтіло в гарячому мареві, немов якийсь небесний острів, розмите видиво міста Ербіля, пласкі й ламані дахи якого височіли, мов курган, ширяючи в хмарах уламками заплямленого брудом благословення.
Листочки ще міцніше прилипли до його спини.
Щось чекало попереду.
— Аллах ма’ак, чаваґа.
Зігнилі зуби. Курд шкірився, махаючи рукою на прощання. Чоловік у хакі спробував знайти в нутрі свого єства якесь тепло й спромігся на помах руки та силувану усмішку. Вона зів’яла, коли він відвернувся. Запустив мотор, розвернувся на вузькому химерному подвір’ї й попрямував до Мосула. Курд, ошелешений несподіваним відчуттям втрати, стояв і дивився, як джип набирає швидкість. Що він утратив? І що відчував у присутності того чужинця? Якусь безпеку — пригадалося йому; відчуття захищеності та глибинного гаразду. А тепер це все зникало вдалині разом із джипом, що стрімко віддалявся. Він почувся на диво самотнім.
О шостій десять копітка інвентаризація була завершена. Мосульський доглядач старожитностей, араб з обвислими щоками, старанно вписував останнє надходження в гросбух на письмовому столі. На якусь мить він зупинився, зануривши ручку в чорнильницю, і подивився на приятеля. Чоловік у хакі, здається, про щось замислився. Він стояв біля стола, тримаючи руки в кишенях, і дивився на якийсь висушений і позначений биркою відгомін минувшини. Доглядач якийсь час не рухався й зацікавлено його розглядав, але тоді знову зосередився на гросбусі, вписав малесенькими акуратними літерами надходження, урешті-решт зітхнув і відклав ручку, зауваживши, котра вже година. Поїзд до Багдада відправлявся о восьмій. Доглядач промокнув сторінку й запропонував чаю.
І далі не відводячи очей від чогось на столі, чоловік у хакі похитав головою. Араб трохи стурбовано спостерігав за ним. Що це було? Щось відчувалося в повітрі. Він підвівся й підступив ближче; тоді відчув легеньке поколювання в потилиці, коли його приятель нарешті поворушився, простягнув руку по амулет і замислено поклав собі на долоню. Це була зелена кам’яна голова демона Пазузу, уособлення південно-західного вітру. Сферою його панування були хвороби й недуги. Голова була проколота. Власник амулета носив його як щит.
— Зло проти зла, — видихнув доглядач, мляво обмахуючи себе якимось французьким науковим журналом, обкладинка якого була заплямлена вологим від оливкової олії відбитком великого пальця.
Його приятель не поворухнувся; нічого не прокоментував. Доглядач схилив голову вбік.
— Щось трапилося? — запитав він.
Жодної відповіді.
— Отче Меррін?
Чоловік у хакі й далі, здається, не чув, поглинений розгляданням амулета, останньої своєї знахідки. За якусь мить знову його відклав, а тоді допитливо глянув на араба. Той щось сказав?
— Ні, отче. Нічого.
Вони ледь чутно розпрощалися.
Біля дверей доглядач дуже міцно стиснув руку старого чоловіка.
— У моєму серці є бажання, щоб ви нікуди не йшли.
Його приятель почав щось говорити про чай, про брак часу, про потребу щось зробити.
— Ні-ні-ні! Я мав на увазі, щоб ви не верталися додому!
Чоловік у хакі прикипів очима до крихточки вареного нуту, що застрягла в кутику арабового рота; але його погляд був відсутній.
— Додому, — повторив він.
Це слово пролунало мов епілог.
— У Штати, — додав араб-доглядач і сам одразу здивувався, чому він це зробив.
Чоловік у хакі задивився в темряву турботи приятеля. Йому ніколи не було важко полюбити цього араба.
— Прощайте, — неголосно мовив він, тоді швидко повернувся й вийшов у морок, що вже починав огортати вулички й подорож додому, що її довжина здавалась якоюсь невизначеною.