Шерон почервоніла.
— Ну, трохи; небагато. Бо ж важко уникнути таких тем. Кріс, вона ставить стільки запитань, і… ну… — Вона безпомічно знизала плечима. — Просто важко. Тобто як я можу відповісти, не сказавши про те, що вважаю великою брехнею?
— Дай їй можливість вибору.
Усі наступні дні, що передували запланованій званій вечері, Кріс дуже ретельно стежила за тим, щоб Реґана отримувала належні дози риталіну. Проте вона не помічала жодної ознаки поліпшення. Навпаки, з’являлися ледь помітні ознаки поступового погіршення: постійна забудькуватість, неохайність, нарікання на те, що її нудить. Щодо методів привертання уваги, старі більше не повторювалися, зате виникло щось нове — скарги на гидкий, неприємний «запах» у спальні Реґани. На її наполягання Кріс одного дня старанно принюхалась, однак нічого не відчула.
— Ти не чуєш запаху? — здивовано запитала Реґана.
— А що, він і зараз тут є?
— Ну так, звісно!
— І на що він схожий, пташко?
Реґана наморщила носа.
— Ну, наче щось горіло.
— Справді?
Кріс знову принюхалася, цього разу ще ретельніше.
— Невже ти не чуєш?
— Ага, тепер я чую. Зараз відчинимо на хвильку вікно й провітримо.
Насправді Кріс не чула жодного запаху, але вирішила не сперечатися, принаймні до відвідин лікаря. Мала також доволі й інших турбот. По-перше, треба було готуватися до званої вечері. По-друге, — вирішити, що робити зі сценарієм. Хоча вона й далі була захоплена перспективою випробувати свої сили як режисер, природна обережність утримувала від поспішного рішення. Тим часом її агент щодня їй телефонував. Вона сказала йому, що дала переглянути сценарій Деннінґзові, щоб почути його думку, і має надію, що той його читає, а не споживає.
Третьою й найважливішою турботою Кріс були її невдалі фінансові вкладення: купівля конвертованих облігацій шляхом наперед виплачених відсотків та інвестиція в нафтову свердловину в південній Лівії. Метою обох цих проектів був захист її прибутків від надмірного оподаткування. Але сталося набагато гірше: свердловина вичерпалася, а стрімкий ріст відсоткових ставок призвів до масового розпродажу облігацій. Для обговорення цих проблем і прилетів до неї її фінансовий менеджер. Він прибув у місто в четвер. А вже в п’ятницю, коли все їй докладно розтлумачив, вона вирішила, що їй тепер потрібно робити, і менеджер із цим погодився, проте спохмурнів, коли вона повідомила його про намір купити «феррарі».
— Тобто нове?
— А чому б ні? Знаєш, я їздила на ньому колись під час знімання. Якщо ми напишемо їм на завод і нагадаємо про це, можливо, вони продадуть нам зі знижкою? Ти так не думаєш?
Менеджер так не думав. І застеріг її, що таке придбання, на його думку, буде марнотратством.
— Бене, та ж я заробила торік вісімсот тисяч, а ти мені кажеш, що я не можу купити якесь дурнувате авто! Та це ж безглуздя, хіба ні? Куди діваються всі гроші?
Він нагадав їй, що більшість її грошей були в «податкових гаванях». Тоді перерахував численні джерела її видатків: федеральний прибутковий податок, податок її штату, розрахункова сума податку на майбутній дохід, податок на власність, комісійні її агентові, йому самому й рекламному агентові, що сукупно становлять до двадцяти відсотків її доходів, а ще один і чверть відсотка відрахувань у Благодійний фонд діячів кіно, витрати на модний одяг, зарплати Віллі, Карла, Шерон і доглядача за будинком у Лос-Анджелесі, усілякі дорожні витрати й, урешті-решт, її щомісячні видатки.
— Чи ти ще зніматимешся цього року? — поцікавився він.
Кріс знизала плечима.
— Не знаю. А що, потрібно?
— Так, я вважаю, що було б варто.
Упершись ліктями в коліна, Кріс замислено обхопила лице долонями, а тоді, похмуро зиркнувши на фінансового менеджера, запитала:
— А що ти скажеш про «хонду»?
Він не відповів нічого.
Пізніше того вечора Кріс спробувала забути про свої турботи й цілком зосередитися на підготуванні до вечірки, призначеної на наступний день.
— Подаймо карі й зробімо шведський стіл замість розсаджувати всіх на вечерю, — запропонувала вона Віллі й Карлові. — Поставимо стіл у кінці вітальні. Гаразд?
— Дуже добре, мадам, — одразу відповів Карл.
— Віллі, що думаєш? Подамо на десерт свіжий фруктовий салат?
— Так, мадам, чудово! — знову озвався Карл.
— Дякую, Віллі.
Вона запросила цікаве й різношерсте товариство. На додачу до Берка («Тільки приходь тверезий, чортяко!») і молодого режисера з допоміжної групи вона чекала одного сенатора з дружиною, астронавта з «Аполлона» (також із дружиною), двох єзуїтів із Джорджтауна, кількох сусідів, а також Мері Джо Перрін та Елен Клірі.