Урешті-решт їй здалося, ніби вона побачила, як той левітує, хоча пізніше, переповідаючи будь-кому цю історію, незмінно додавала слово «можливо». Отож можливо, що й тепер її мозок, цей невтомний казкар, вигадав чергову ілюзію, цього разу звукову.
Дурниці! Я ж це справді чула!
Раптом вона глянула на стелю.
Он воно звідки! Легеньке шарудіння.
Щури на горищі, ото й тільки! Щури!
Вона зітхнула. Так воно і є. Довгі хвости. Шурх, шурх. Вона відчула дивну полегкість. А потім здригнулася від холоду. Кімната. Вона була крижана.
Кріс підійшла до вікна й перевірила його. Зачинене. Помацала радіатор. Гарячий.
Та що ж це таке?
Здивована, вона рушила до ліжка й доторкнулася рукою до Реґаниної щоки. Щока була гладенька й ледь спітніла.
Мабуть, я захворіла!
Кріс глянула на доньку, на її кирпатий носик і вкрите ластовинням личко, швидко нахилилася над ліжком і ніжно поцілувала її в щоку.
— Я дуже тебе люблю, — прошепотіла вона, а тоді повернулась у свою кімнату, до ліжка й до сценарію.
Якийсь час вивчала його. Це мала бути перероблена версія музичної комедії «Містер Сміт вирушає до Вашинґтона». Додали сюжет, пов’язаний зі студентськими заворушеннями. Кріс була в головній ролі. Вона грала вчительку психології, що стала на бік бунтівників. І це її бісило. «Ця сцена провальна! — подумала вона. — Це примітив!» Своїм нехай і не надто вишколеним розумом вона просто не сприймала на віру лозунги і, мов цікава сорока, постійно намагалася додзьобатися крізь багатослівне словоблуддя до блискіток прихованих фактів. Тому й у цьому бунті вона не вбачала жодного сенсу. «Чому це так? — дивувалася вона. — Конфлікт поколінь? Дурниці. Мені ж тридцять три. Просто це примітив, ось і все, це!.. Вгамуйся. Ще тільки тиждень».
Вони вже завершили студійне знімання в Голлівуді, тож залишилося відзняти лише кілька натурних сцен у студентському містечку Джорджтаунського університету, починаючи від завтра.
Важкі повіки. Її вже хилило на сон. Наступна сторінка була химерно подерта. Її режисер — британець Берк Деннінґз. Коли він ставав особливо напруженим, то відривав тремтячими пальцями вузеньку смужечку тієї сторінки сценарію, що траплялася йому під руки, а тоді поволі її жував, сантиметр за сантиметром, аж поки вона вся не опинялася в його роті мокрою паперовою кулькою.
«Шалений Берк», — подумала Кріс.
Вона позіхнула, прикриваючи рота, а тоді з усмішкою поглянула збоку на сторінки сценарію. Вони були погризені. Їй пригадалися щури. «Ті малі байстрюки явно мають почуття ритму», — подумала вона. Вирішила не забути сказати зранку Карлові, щоб той поставив пастки.
Її пальці розм’якли. Сценарій почав вислизати з-під них. Вона випустила його з рук. «Примітив, — подумала вона. — Примітив». Намацала рукою вимикач світла. Ось. Вона зітхнула і якийсь час лежала нерухомо, майже засинаючи; а тоді ліниво скинула ногою із себе ковдру.
Надто гаряче! Збіса гаряче! Знову подумала про незвичну холоднечу в Реґаниній спальні, а тоді в мозку промайнули спогади про роботу в одному фільмі з Едвардом Ґ. Робінсоном, легендарною зіркою гангстерських стрічок 40-х років, коли ніяк не могла зрозуміти, чому під час кожної сцени, у якій вони знімалися разом, вона починала тремтіти від холоду, аж поки збагнула, що підступний старий ветеран завжди примудрявся заступати собою світильники, що мали освітлювати й зігрівати її. Вона легенько усміхнулася, а віконні шибки тим часом почали вже вкриватися імлистою росою. Кріс спала. Їй снилася смерть у всіх моторошних подробицях, смерть, про яку ще ніхто й не чув; щось дзвеніло, вона задихалася, розчинялася, зникала в порожнечі, а в голові снувалося: мене не стане, я помру, мене не буде навіки-віків, ой, татку, не дай їм, ой, не дай їм зробити це, не дай мені зникнути навіки — і вона танула, розмотувалася, а навколо все дзвеніло, дзвені…
Телефон!
Вона підскочила, схопила трубку, серце гупало в грудях, а в шлунку була порожнеча; невагоме нутро й дзвінок телефона.
Дзвонив помічник режисера.
— Рівно о шостій у гримі, золотце.
— Гаразд.
— Як самопочуття?
— Так, ніби щойно лягла.
Помічник реготнув.
— До зустрічі.
— Ага, добре.
Кріс поклала трубку. Ще кілька хвилин посиділа нерухомо, пригадуючи сон. Сон? Скоріше думка в напівпробудженні: така жахлива ясність. Відблиск черепа. Небуття. Невідворотність. Вона б не могла такого уявити.