Коли зайшла в головні ворота студентського містечка, її депресія почала зникати, особливо коли вона побачила низку трейлерів-убиралень, розташованих уздовж проїзду біля південного муру, а вже о восьмій ранку, коли почалося перше знімання, цілком себе опанувала й засперечалася з приводу сценарію.
— Гей, Берку? Ти тільки поглянь на це ідіотство, га?
— О, то в тебе є сценарій, бачу! Як гарно! — Режисер Берк Деннінґз, підтягнутий і пустотливий, чиє ліве око сіпалося й каверзно виблискувало, вправно, мов хірург скальпелем, відтяв тремтячими пальцями вузесеньку смужку паперу з аркуша її сценарію й крякнув: — Мушу трошки перекусити.
Вони стояли на еспланаді перед головним адміністративним корпусом університету, оточені статистами, акторами й знімальною групою, а на галявині довкола виднілися поодинокі глядачі, здебільшого студенти єзуїтського факультету. Знуджений оператор переглядав «Дейлі вераєті», а Деннінґз, хихочучи, закинув собі до рота папір, дихнувши ледь чутним перегаром від першого ранкового джину.
— О так, я страшенно радий, що тобі дали сценарій!
Лукавий худорлявий чолов’яга віком п’ятдесяти з гаком років, він розмовляв із таким виразним і симпатичним британським акцентом, що навіть найвульгарніші непристойності звучали в його вустах елегантно, а коли напивався, завжди виглядало, ніби він ось-ось розрегочеться. Він постійно мусив стримуватися, що давалося йому нелегко.
— Ну, а тепер скажи мені, кицюню. Що сталося? Що там не так?
У сцені, про яку йшлося в сценарії, декан міфічного коледжу мав переконувати зібраних там студентів відмовитися від сидячого страйку, яким вони погрожували. Кріс мала тоді вибігти сходами на еспланаду, вирвати з рук декана мегафон, а тоді показати на адміністративну будівлю й прокричати: «Знесемо її геть!»
— Це не має жодного сенсу, — поскаржилася йому Кріс.
— Ну, а мені тут усе цілком ясно, — збрехав Деннінґз.
— О, справді? Ну, то поясни мені, Беркі-Шмеркі. Якого біса вони мають зносити будівлю? Заради чого? Можеш мені розтлумачити?
— Ти з мене глузуєш?
— Ні, я запитую «заради чого»?
— Бо вона там є, кохана!
— У сценарії?
— Ні, на землі!
— Ой, та облиш, Берку, це не моя героїня. Це зовсім не властиве її вдачі. Вона б цього не зробила.
— Зробила б.
— Ні, не зробила б.
— То що, викличемо сценариста? Здається, він у Парижі!
— Ховається?
— Трахається!
Він вимовив це слово з бездоганною дикцією, а його лисячі очі зблиснули на пухкому, мов тісто, обличчі, тоді як слово стрімко злетіло аж до самих готичних шпилів. Кріс впала йому на плечі, розслабившись і регочучи.
— Ой, Берку, ти просто неможливий, чорт забери!
— Так. — Він це виголосив, мов Цезар, що скромно підтверджує вісті про свою потрійну відмову від корони. — Ну, а тепер до роботи?
Кріс його не чула. Перевіряючи, чи хтось почув непристойність, вона зиркнула потайно й сором’язливо на єзуїта, якому було років сорок і який стояв серед інших глядачів. Він мав темне зашкарубле обличчя. Мов у боксера. З різкими рисами. Очі були якісь сумні, зажурені, та водночас у його погляді було щось тепле й заспокійливе, коли він, усміхаючись, поглянув на неї й кивнув головою. Він усе почув. Зиркнув на годинника й пішов собі геть.
— То що, починаємо?
Кріс розгублено озирнулася.
— Так, Берку, звичайно. Починаємо.
— Дякувати небесам.
— Ні, зачекай!
— О Господи Ісусе!
Їй не подобалася кінцівка сцени. Вона відчувала, що кульмінація досягалася її реплікою, тож не було потреби після цього ще й заскакувати у двері будівлі.
— Це нічого не додає, — поскаржилася Кріс. — Якесь безглуздя.
— Так, кохана, звісно, — щиро погодився Берк. — Але на цьому наполягає монтажер, — додав він, — ось і все. Розумієш?
— Ні.
— Звісно, що ні, моя люба, бо ти маєш цілковиту рацію, це справжнє безглуздя. Але розумієш, у зв’язку з тим, що наступна сцена, — Деннінґз захихотів, — ну, вона починається з того, що Джед виходить із дверей, монтажер переконаний, що фільм здобуде номінацію, якщо попередня сцена закінчиться тим, що ти в ці двері заходиш.
— Ти що, жартуєш?
— Ой, та я погоджуюся з тобою, кохана. Це просто маразм, блювати хочеться! Але просто відзнімімо це, а тоді, повір мені, я виріжу цю сцену з кінцевої версії. Мені буде її ще смачніше пожувати.