Кріс задивилася на свої туфлі. Була спантеличена. Що відбувається? Цікаво, може, єзуїти пішли до сповіді?
Легенький гуркіт грому. Вона глянула на небо. Чи буде дощ?.. Воскресіння й вічне життя…
Так. Так, звісно. Наступний вівторок. Удалині зблиснула блискавка. Не дзвони нам, дитино, ми самі тобі подзвонимо.
Вона підняла комір пальта й поволі рушила далі.
Мала надію, що почнеться злива.
За якусь хвилину була вже вдома. Пішла до ванної, тоді зазирнула в кухню.
— Ну як там, Кріс?
За столом сиділа гарненька білявка років двадцяти з чимось. Шерон Спенсер з Орегону. Останні три роки вона була репетиторкою Реґани й секретаркою Кріс.
— Та все як завжди. — Кріс підійшла до столу й взялася переглядати пошту. — Є щось цікаве?
— Хочеш наступного тижня піти на вечерю в Білий дім?
— Ой, навіть не знаю. А що там робити?
— Об’їстися солодощами, щоб аж знудило.
— А де Реґ?
— У дитячій кімнаті.
— Що робить?
— Ліпить. Здається, пташку. Для тебе.
— Саме те, що мені потрібно, — пробурмотіла Кріс. Вона підійшла до плити й налила собі в чашку гарячої кави. — Щодо тої вечері — це був жарт?
— Ні, звісно, — відповіла Шерон. — Це в четвер.
— Багато запрошених?
— Ні, здається, п’ятеро чи шестеро.
— Овва!
Це її приємно втішило, хоч і не здивувало. Усі до неї тягнулися: таксисти, поети, професори, королі. І що їх так приваблювало в ній? Життєрадісність?
Кріс сіла до столу.
— Як іде навчання?
Шерон, спохмурнівши, запалила сигарету.
— Знову труднощі з математикою.
— Он як? Дивно.
— Сама знаю, це ж її улюблений предмет.
— Так, але ота «нова математика»… Боже, я б не змогла навіть наміняти дрібняків на автобус, якби…
— Привіт, ма!
Реґана підстрибцем убігла у двері й простягла до матері худенькі рученята. Руді кіски. Ніжне, ясне личко, укрите ластовинням.
— Привіт, жабко! — Аж сяючи, Кріс схопила дівчинку в обійми, стиснула й палко поцілувала в рожеву щічку, не в змозі стримати бурхливий потік своєї любові. — Цьом-цьом-цьом! — Нові й нові цілунки. Тоді відхилила Реґану від себе й почала нетерпляче розглядати її личко. — То що ти сьогодні робила? Щось цікаве?
— А, різні речі.
— Ну, а що саме? Щось добре? Га?
— Ой, дай згадаю. — Притиснувши коліна до материних, дівчинка легенько похитувалася назад і вперед. — Ну, по-перше, я вчилася.
— Угу.
— І малювала.
— А що малювала?
— Ну, квіти, ти ж знаєш. Стокротки? Тільки рожеві. А потім… ага! Коника! — Вона раптом розхвилювалася, очі її розширилися. — У того чоловіка, знаєш, там унизу, на річці, був коник. Ми собі йшли, чуєш, мамо, а тут з’явився цей коник, такий гарненький! Ой, мамо, ти б його побачила! І той чоловік дозволив мені на нього сісти! Справді! Ну, десь на хвилиночку!
Кріс, розвеселившись, непомітно підморгнула до Шерон.
— Той самий? — запитала вона, вигнувши брову. Переїхавши до Вашинґтона на період фільмування, білява секретарка, що практично вже стала членом родини, жила разом із ними в будинку, займаючи вільну спальню нагорі. Аж поки не зустріла «вершника» із сусідньої стайні, після чого Кріс вирішила, що їй потрібне окреме житло, і переселила Шерон в апартаменти в дорогому готелі, наполігши на тому, що сама за це сплачуватиме.
— Так, той самий, — відповіла з усмішкою Шерон.
— І це був сірий коник, — додала Реґана. — Мамо, а ми можемо купити коника? Тобто чи могли б ми?
— Побачимо, дитинко.
— Коли я його матиму?
— Побачимо. А де та пташка, яку ти виліпила?
Спочатку Реґана мала спантеличений вигляд, а тоді повернулася до Шерон і з сором’язливим докором вишкірила до неї свої зубки з брекетами.
— Це ви сказали! — вигукнула вона, а тоді поглянула на маму й захихотіла. — Це мала бути несподіванка.
— Тобто?..
— З таким довгим смішним дзьобиком, як ти й хотіла!
— Ой, Реґ, ти така солоденька. А можна побачити?