Читать онлайн "Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»" - Андрухович Юрий Игоревич - RuLit

Агов, мої маленькі чортенята! З-під свити я вас випущу на світ — туди, де кров з любов'ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій… Я — ваш отець, тож будьте мені вірні! (які невірні рими в голові!), але коли до серця входять вірші — прекрасні, наче крила голубів, які тоді надії!..

З риторик і поетик академій — гайда на площу, як на дно ріки! Підслухані у вирі цілоденнім, ті рими — вчителям наперекір (у вчителів, здається, перекір)! Або в поля, як на зелену прощу — читати вірші травам і вітрам!.. І постарайтесь, я вас дуже прошу, щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій… Хвалу воздавши часові зухвалу, звірят і пастухів благословіть!..

Отож, — на світ, за діло — чарувати! Агов, мої маленькі чортенята!

Я міг би гнати тепле стадо — мене б життя кудись несло, або пізнав би легко й радо просте корисне ремесло. І так лічив би добрі днини, а дзиґарі з високих веж мене хвалили б щогодини: «Ти мудро й праведно живеш, якщо живеш, якщо живеш!»

А я — не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали — мене ви знаєте як зайду, а все ж зовете за столи! Адже в мені бринить як свято земних історій вічний рух: про серце, вірне і завзяте, про творче диво теплих рук,

про незугарне і прегарне, про сонний сад і жах темниць, про дівчину з очима сарни, що виросла в краю суниць, про двоголосся неба й хліба, коли у небі віщий птах, коли духмяна груша липня в листках повисне і в літах, а я повім коханій так:

ти — достеменна як сльоза найтонша лагідна лоза ти — океан для корабля розкішна маревна земля ти — і колиска і труна найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна моя небесна борозна я — просто пісенька твоя моє світило золоте холодний і бездарний я коли без тебе все не те і світ як плід у нас надвоє аж ми ласуємо обоє

У нього палка потреба, у нього жадання слізне: окраєць нічного неба піймати у фокус лінзи…

Бо він живе на горищі, а там сутерени вищі: у сутінках — мерехтіння і сонце межує з тінню.

Він дивиться тільки вгору, і небо лоскочуть вії, коли в полудневу пору від кухні смаженим віє.

Над містом літають птахи, а поруч із ними «ахи», коли роззявлять на площі голодні роти бідолахи.

Земля собі пілігримить, кружляє собі й кружляє, а хтось нові пелерини на осінь собі замовляє —

а він живе на горищі (там зимно, там вітер свище), але насправді з горища небесна ковбаня ближча.

У нього маєтків немає — згори в декольте заглядає, а в місті вічність минає не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне й сентиментальне, мов танґо, обжив бароковий янгол — створіння пухке й безжурне).

І взявши голову в руки, він крикне собі з розпуки: «Чого я марную роки?! Візьму попід руку Юзьку, піду в пивничку на Руську, забуду святі мороки! Забуду святі мороки…»

В реторті вариться коктейль — твоя й моя першооснова, якої давній менестрель шукав із музики і слова, — в реторті вариться коктейль (oh, yes, my baby!). Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель! Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять в розпечених побитих тиглях, і в суміші отій киплять сполуки спогадів застиглих. Коли крізь будні ти пройдеш, — чи ж обійдешся без подряпин? Коли в букетах подаєш надії, від сльоти продряглі, та от впадеш з високих веж (oh, yes, my baby!), побачиш — на землі живеш, а зірка в небі!