ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ
I
Перший поверх — володіння Цапа.
Це напівкорчма-напівтюрма,
де жага двоспальна, мов канапа,
ярма ярмаркові і юрма.
Побутове сонне солодійство,
де Охрім, Одарка і окрім
них повсюдне дійство — це блудійство
в храмі, де найвищий символ Хрін.
Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,
випиваєм чаші і моря
і супроти Смерти мушкетуєм,
в ус не дуєм, хрипко колядуєм
про якогось Бога і Царя.
II
Але є над ним і другий поверх.
Цвинтар для Поетів та Музик —
царство дерев'яне і лялькове,
звалений зужитий реквізит.
В'януть канти, і мовчать дишканти,
і лежить пустеля нічия,
мов навік пішли Комедіанти
в рай, де не женуть утришия.
Птах не піє, Віща Книга тліє
між безносих масок та гримас.
Нас ніхто не любить, не жаліє.
Подивись, Маріє: все маліє.
Тільки Бозя рюмсає про нас.
III
Але є, нарешті, поверх третій:
це поля, що світяться здаля.
Кожен з нас там їздить у кареті
і співає легко: гоц-ля-ля.
Там Петро баламкає ключами,
сторож парку, вертоградний зух.
І летять Архангели з мечами —
чисто, мов комети — так, що ух!
Там почвари, гемони й ґевали
геть запали в гепу — і гаплик!
Тільки мучить видиво зухвале:
Панночок, яких ми цілували,
і Землі, що втнула з нас Музик!
ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ
Ще трохи — і ти збожеволієш
від щастя продиратися крізь оці кущі.
«Суниця, — повторюєш, — малина,
порічка, ожина, ліщина, агрус!» —
і знову, як заклинання — спочатку.
Сполохані птиці, деякий час покружлявши,
сідають тобі на плечі.
Мурахи повзуть угору
стовбурами твоїх ніг.
Ще трохи — і ти затремтиш
від насолоди вмирати у цих кущах,
гладячи теплих лисиць,
котрі перебігають тобі стежку,
ще трохи — і ти переступиш…
Межа вертограду невидна.
Її, можливо, й немає, хоча
старий Петро стоїть, мов опудало,
відганяючи від саду
всіляку потолоч, охочу поласувати
ябками…
Твоє кружіння колись виявиться
недаремним.
Залишаючи на шпичастих гілках
рештки сорочки і шкіри,
прослизнеш-таки в найгустіші чертоги
кисню і світла!..
Як і колись шепотітимеш,
мов заклинання: «Бузина,
калина, чорниця, шипшина, бузок!»
Впізнаватимеш кожен прожилок
на листках і кожну ягоду, і піщинку,
бо всьому є своя назва,
яко на землі, так і на небі…
ІНДІЯ
1
Індія починається з того, що сняться сни
про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,
але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.
Індія — це не зовсім півострів. Це материк,
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав
у театрі Бога. І, видно, час не настав —
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
і вони в поході співають приблизно так,
як ангели у небі нічні херувимські концерти.
Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,
над якими лишень атмосферна густа висота
в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
виноградною впертістю кручених, битих лоз
ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».
2
Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллям пітьми і тібетом імли
привели його далі на схід — до Китаю.
Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немає землі,
адже Індія — це межа, це те, що скраю.