Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.
— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —
Сказали, запнувши свої кожухи.
Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на пломінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.
Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.
Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.
Було крізь юрбу проштовхатися годі.
Світало при вході, де кедри росли.
— А хто ви такі? — запитала Марія.
— Ми плем'я пастуше й небесні посли,
Прийшли вам обом воздавати хвали.
— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.
І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники і пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.
Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього наброду
Впустила Марія, і ті увійшли.
Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали безмов'ям любови
Губи ослині та ніздрі вола.
Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.
1947
ІЄРОНІМ БОШ XX
Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,
ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.
Далі, все далі від нас рибалки і теслі,
тільки предвічні сліди на воді та піску.
Годі рибалити, браття, — глибини стемніли:
риба з морів у бляшанки тісні запливла.
Наші обійми схололи, обличчя змарніли
в холоді надто блискучих будівель зі скла.
Між синтетичних ялинок шукаємо віху:
як розпізнати майбутнє, о куле скляна?
Акумулятор для німба — винахід віку,
на видноколі — вогнетривка купина.
Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті,
тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох.
З тихим благанням дивиться в очі майбутні
наш до ялинки підвішений крихітка-бог.
ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА»
Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,
поміж дахами, балконами й вивісками,
в надвечірнім затемненні сніжного міста,
снується танґо безпритульне,
вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника
з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.
Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть,
аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,
і мандрівні папіросниці гостроплечі
чорну фарбу виплакують з тихих очей,
і газетні хлопчиська в картузиках
тупочуть у такт босоногими черевиками,
і нетанучі профілі хутряних пасажирок
напівобертаються з авт і фіакрів,
а меланхолійний добряк поліцейський
відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —
перші ніжні поривання
поцілунки і зітхання
і твоя тремтяча рука
І кожен музичний мідяк — це визнання,
це шанс не померти з голоду, стати ґенієм,
перепустка до ювілейного залу,
десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими,
де статурне сопрано і тенор з широким ротом
(і коли він його роззявляє —
на люстру летять солов'ї),
де вишивана публіка так достигає оваціями,
ніби чорна хмара гнівним дощем,
де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,
де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,
а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,
і шукаєш у пустці невидимий акордеон,
але профіль тінистий напівобертається в ложі,
щоб тобі посміхнутись прихильно,
щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,
у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай —
перші неспокійні ночі
перші муки снів дівочі
і найперше слово — кохай