Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,
І навіть — ніж лемур, що нявкає котом.
Від неї ніжними стають руді орангутанги,
і зорі замість дір пронизують картон.
Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія.
Трапеція тремтить, немов крило живе.
Живемо в цьому Вавилоні — кожен як уміє,
а ну ж вона зірветься вниз чи спів насмерть зірве?!
Та ж ми без неї — тлінь, безлика й без'язика,
що на тісних торгах міняє імена.
О містечкові віршарі в розбитих черевиках!
Ви кожному скажіть, що є у нас вона…
Є голос! І любов!..
Але я замовкаю.
Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля.
Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.
Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.
ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть.
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінг
та й одною кулею двох голубів розлущив…
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…
ПАНІ КАПІТАНОВА
Капітанська вдова мала білих мишей
в закапелку дірявої кухні,
а ще в неї був канарок Мішель
і носовички трикутні.
Втім, ніхто не знав, де ночує вона,
по яких катакомбах приносить офіру?
Шльома Фішер подеколи давав їй банан
або інший овоч, або фігу.
(А найстарший з-поміж Андруховичів
ще й хліба давав до овочів).
Королева завулків у веретті одінь,
капустина в лататті хустин.
А той капітан — що він був за один,
певно, вмер молодим і пустим?
І тому вклякала пречиста вдова
перед вівтарем зимної студні,
щоб глибинна летюча священна вода
змила з неї ці свята й будні.
А тоді розгортала полотна хустин
на рослинних ребрах решіток
і привселюдно сушила ці герби самоти,
недоречна, як пережиток.
А не стало її — та й Ринок зачах,
лиш піски аравійські слід її замітали.
Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.
А ще кажуть, поховали її санітари.
СТАРИЙ ОЛІЙНИК
Ремонт парасольок — це водночас і розвага:
розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове —
і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
читаєш дощів колишніх вицвілі букви.
Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,
туди несе парасольки все місто меланхолійне.
Засвічуються в шовках амури або лемури,
як тільки вимовлять люде його наймення олійне.
Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:
магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).
А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,
як діри на дні галактик або ворони.
Тому він любить під кайфом читати нотацію,
таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,
коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,
де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.
Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?
Питання надто дражливе для мандрівних філософів.
Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»
він три війни пережив
і царювання трьох йосифів.