Містечко Загорівськ, при всій своїй провінційності, було зеленим і приємним. На задньому сидінні у водія валялася бувала в бувальцях карта; Ніна з цікавості її розгорнула. Так, містечко крихітне, оточене лісами з одного боку й полями з другого, з єдиним великим підприємством — деревообробною фабрикою «Брусок». Гарна фабрика; єдина проблема — нема нормальної залізничної гілки. Кажуть, два роки тому були зібралися будувати, та ба — не судилося…
А в усьому іншому — місто як місто: банк, велика електрична підстанція, школи, поштові відділення, лікарня, театр і концертна зала. Супермаркет у центрі, гордо найменований «Молл». Авторемонтні майстерні, коледж готельного господарства, турфірма «Обрій»…
Машина зупинилася на світлофорі. Уздовж акуратного бульвару сиділи три старенькі, дуже схожі одна на одну круглі невеликі бабусі. У ногах у кожної стояло пластикове відро, у кожному відрі гіркою височіли однакові червоні яблука. Бабусі сиділи, не дбаючи про покупців, розмовляючи, гріючись на ранковому сонечку — наче це й не базар, а клуб чи міський пляж…
Верескнувши гальмами, біля тротуару спинилася срібляста машина «міцубіші». Юнак, на вигляд — заможний клерк, зістрибнув з водійського сидіння, притискаючи до грудей жменю паперових грошей. Ніна намацала у дверцятах машини ручку, що опускає скло, й почала шалено її крутити.
— Це вам, — юнак стояв до Ніни спиною, шуміла вулиця, але слова його було чути прекрасно. — Це вам, і вам, і вам… На здоров’я.
І, наче чогось боячись, знову пірнув у машину. Щойно перемкнувся світлофор, «міцубіші» зірвався з місця й скоро зник попереду.
«Копійка» рушила. Ніна встигла побачити бабусь, котрі, як і раніше, сиділи рядком, із грішми в зморшкуватих руках: купюри, як помітила Ніна, були не дрібними. Бабусі дивилися вслід «міцубіші».
— Егей, — Ніна поторкала Олену за плече, — ти бачила?
— Га? — Олена завовтузилася на сидінні. — Вже приїхали?
— Ні, але тут була така сцена…
— Відчепися, я сплю…
Машина викотилась на місцеву окружну дорогу, й одразу з’явилася курява. Здоровенні тягачі, платформи, вантажені колодами, йшли повільно, водночас назустріч тяглися фури, криті брезентом, і ні про який обгін на вузенькій дорозі не було й мови. Ніна, чхаючи, підняла скло; ще через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля прохідної фабрики «Брусок». Справа і зліва від дверей із вертушкою були причеплені велетенські рекламні щити: «Наша фабрика — гордість Загорівська» (стилізація під дитячий малюнок) та «Михайло Лемишев — мер усіх загорівчан» (величезне фото чоловіка років п’ятдесяти, що всміхався тільки нижньою частиною обличчя).
— Приїхали, — сказав водій.
— Отже, оце буде Тор, а це Фрея…
Директор фабрики, що особисто прийшов на зустріч, справив на обох невимовне враження. Не те щоб він був надто гарним чи молодим, — років йому було під сорок, а зовнішність легко вписувалася в середньостатистичні параметри, — але Єгор Денисович блищав, або навіть виблискував, од кінчиків начищених черевиків до густющої чуприни на маківці. Блищали пустотливі очі; блищав значок на лацкані піджака. Ця людина не вписувалася в уявлення про провінцію: він був столичний до останньої складки на дорогих штанях. Його манера говорити, всміхатися, пропонувати дамі крісло не могла не змусити двох незаміжніх жінок затріпотіти ніздрями, ловлячи запах «Givenchy», що оточував директора.
Відклавши «на потім» власне ділові питання, Єгор Денисович почав із питань художніх. Він, виявляється, уважно вивчив Нінині ескізи, отримані електронною поштою (а Ніна думала, що надсилає їх тільки для годиться!). Ідея колекційних шахів із натурального дерева здалася йому надзвичайно цікавою:
— У нас, знаєте, основна частина потоку — прості й стандартні речі, ми з них маємо головний прибуток, але душа прагне чогось такого! От чому ми з таким задоволенням розглянули пропозицію вашої фірми.
— Ось пакет документів, — Олена вийняла з портфеля стос паперів, але Єгор Денисович зупинив її порухом брови.
— Так-так, це ми зробимо, це трохи пізніше… Віронько, де там наша кава?
Тон, у якому він звернувся до секретарки, остаточно купив Нінине серце.
— Мій беззаперечний фаворит — оцей скандинавський набір, — продовжував директор, дивлячись їй просто у вічі, ледь усміхаючись, так що не було сумніву: розмовляти з Ніною — радість. — Аси проти турсів, білі проти чорних… Скажімо прямо, шахи — не масовий вид спорту, як сувенір — теж доволі заяложено, але оці ваші ескізи, Ніно Вадимівно… Ми повинні це робити. Думаю, зі скандинавського набору почнемо, — він потряс аркушем, на якому зображений був шаховий король Один. — Ви не просто художник, ви знайомі з технологією деревообробки, а це ж не пластикове штампування!