Старий зневажливо стиснув губи. Чи Ніні привиділася зневага? Хай там як, вона відійшла з неприємним осадом на душі й невдовзі повернулася до готелю.
— Куди підемо обідати?
Олена повернулася до другої години, цілком задоволена зустріччю.
— Завтра все закінчимо й увечері змотаємося додому… Чи ти хочеш побути ще? Га?
— Та ну, — пробурмотіла Ніна.
— Чого ти така кисла?
— Голова болить.
— У мене теж весь час потилиця ниє… Дивне якесь містечко. Люди дивні. Наче всміхаються, а в самих оченята бігають. То куди ми підемо обідати?
— А що, є вибір? — пробурмотіла Ніна. — До кав’ярні, нижче по вулиці. Мені там учора сподобалося.
— Ціни там непогані, — пробурмотіла Олена, — ціни, справді…
Вона зупинилася й насупилася, дивлячись повз Ніну — наче замислившись про щось раптово й глибоко.
— Ти чого? — запитала Ніна.
— Може, це в них секта якась? Типу, сплати рахунки земні, то на Страшному суді буде пізно. Або просто з приїжджих бабки вимагають? Так примітивно, знаєш, ніякий дурень не піддасться…
— У циганок виходить.
— То ж циганки… — Олена взяла халат, накинутий на спинку крісла. — От зараза, антистатик удома забула, струмом б’юся сьогодні цілий день… Тебе Єгор уже запросив на дачу?
— Ні.
Заграв мобільний телефон. Олена проникливо всміхнулася.
— Так, — Ніна постаралася втримати губи, які мимоволі роз’їжджалися до вух. — Так, Єгоре. Добрий день…
Олена, махнувши їй рукою, зникла за дверима ванної.
Хвилин десять вони говорили про техніки живопису, про ковальську справу та деревообробку. Єгор запросив Ніну помилуватися його колекцією старовинних олов’яних солдатиків — її почав збирати ще Єгорів дід, генерал, батько продовжив, а Єгор примножив. На жаль, Олена Вікторівна сьогодні ввечері не зможе прийти: їй треба посидіти з документами.
Ніна закінчила розмову з палаючими вухами й порожньою, мов повітряна кулька, головою. Летить же, летить, як метелик на вогонь, і знає, що потім каятиметься…
Але буває ж чудо?!
Олена, посміюючись, вийшла з ванної з рушником у руках:
— Ну й вигляд у тебе… Не бійся, подруго. Він класний мужик… Зараз підемо, я тільки пошту перевірю.
Вона відкрила ноутбук на краю дивана, здула з носа вологе пасмо, тихенько заспівала під ніс:
— Ніж я подарую тобі, ти виграв, бери…
Спершу вона замовкла. Потім із горла вирвався хрип. Олена обома руками вчепилася в ноутбук, її волосся стало сторч, тіло затряслося, забилося в судомах. З ноги злетів жовтий капець із веселим зайцем.
Посипалися іскри — цілий сніп.
Ніна закричала. Олена раптом сіпнулася дуже сильно, дріт вислизнув із гнізда в корпусі ноутбука, і Олена ватяною лялькою повалилася на журнальний столик.
Пахло горілим.
— Це нещасний випадок, — сказав лікар «швидкої».
Ніна ридала в адміністраторській. Її накачали валер’янкою, корвалолом, ще якоюсь пахучою гидотою, але ліки, звісно ж, не допомагали, і вона ридала безперервно вже майже годину.
— Очевидно, на корпус ноутбука пробила напруга з мережі… А вона вийшла з ванної й узялася мокрими руками, — лікар говорив і дивився вбік. — На жаль… тепер почастішали випадки… коли люди гинуть отак.
Ніна розридалася голосніше.
— Ми, зрозуміло, повідомимо міліцію, — сказав лікар. — їхня справа — встановити, що не було насильницької смерті… тобто була, але це нещасний випадок… А ми нічим не можемо допомогти. Тільки тіло відвеземо… Як ви збираєтеся його транспортувати?
— Що?
— Треба повідомити рідних, близьких, вони ж забиратимуть тіло?
— О Господи…
Друга адміністраторка, статечна повна тіточка, підсунула їй нову склянку води.
— Я поїду додому, — сказала Ніна, і зуби її стукали об скло. — Я поїду… сьогодні… я не можу залишатися.
— Це навряд чи можливо, — м’яко сказав лікар. — Я все розумію, але міліція повинна скласти протокол, закрити всі питання… До того ж, куди ви поїдете в такому стані? Нехай вам дадуть інший номер, прийміть снодійне… Хочете, я зараз вам дістану таблеточку? Постраждала вам подруга, родичка… чи ні?
— Колега, — схлипнула Ніна.
— Ви були дуже дружні?
— Ні… так, по роботі.
— Ви мені вибачте, але тисячі людей щодня гинуть в автокатастрофах, від нещасних випадків, від хвороб… Я розумію, все сталося у вас на очах. Але мине час, ви заспокоїтеся…
— їй погрожували! — раптом згадала Ніна.
Лікар звів брови:
— Хто?