Всередині теж не було нічого особливого, тут стояла лінива тиша, і вартовий леґіонер у білому однострої не подав ані звуку, лиш витягнувся у струну.
Ми східцями піднялися на другий поверх, і тільки тут, проходячи довгим вузьким коридором, я побачив на дверях банальні конторські таблички з написами «Відділ з питань планування й політики», «Відділ оперативного реаґування», «Відділ моніторинґу міжнародних кризових ситуацій»…
Авжеж, саме ці останні двері штовхнув Андре Сіяк і пропустив мене наперед.
У приймальні за комп’ютером сиділа породиста кобилка в дим-окулярах, з розкішним буланим хвостом, схопленим угорі чорним бантом, і я, згадавши своє пасовисько, ледве не заіржав. Може б, це ще зрозумів тонкий психоаналітик Андре Сіяк, але не господар кабінету, який видавався аж надто суворим, хоча зодягнутий був у цивільне. Проте не відомо, чи то він сірий твідовий костюм підібрав до сірих очей, чи, навпаки, підігнав сірі скляні очі до свого дорогого костюма. На його місці я, наприклад, був би значно поштивішим з потенційним володарем ста тисяч баксів і, можна сказати, франковим напівмільйонером.
На відміну від Андре Сіяка він без жодних передмов подав мені кольорову карту невеличкого формату і попросив запам’ятати всі населені пункти, обведені червоними кружечками. Таких було п’ять.
Не минуло й хвилини, як знавець міжнародних кризових ситуацій простяг руку і, забравши мапу, подав мені таку саму, але цього разу без географічних назв. Тобто це вже була бліда контурна копія попередньої.
— Позначте об’єкти, які ви запам’ятали,— звелів він і подав мені червоний маркер.
Це нагадувало гру в хрестики-нулики, але я слухняно позначив у центрі Грозний, ліворуч північніше — Моздок, праворуч — Гудермес, а південніше ще два нулики — Ножай-Юрт і Ведено.
Якусь мить повагавшись, я трохи відступив од Моздока і для повного кайфу таки поставив хрестик.
Він узяв мапу, оглянув її і подивився на Андре Сіяка. В його сірих очах не було ні задоволення, ні здивування. Тільки холодний спокій. Потім він перевів погляд на мене.
— А що це за хрест?
— Там мене поховали,— сказав я.
Я вилетів на Північний Кавказ як представник Міжнародного Червоного Хреста, і, дрімаючи в череві вантажного «боїнґа» (чого мені найбільше бракувало в Леґіоні, то це сну), я сну… сну… снував собі думочку, що хрест — то таки особливий знак, який, крім усього, має ще й силу провидіння. Варто було мені намалювати його червоним маркером на контурній мапі, як він уже перемістився на мої груди,— це був пільговий знак війни — не стріляти! — хоча й нагадував той-таки хрест в оптичному прицілі.
Це я вдруге вирушав у ті краї, причому обидва рази, можна сказати, з однаковою місією «cherchez la femme»[3]. Та якщо першого разу я самотужки подався в те пекло наосліп і голіруч, то тепер моя «червонохресна» місія мала чітко вироблений план і надійне забезпечення. На перший погляд, завдання було іграшковим. Я навіть не міг допетрати, звідкіля набігали оті сто тисяч,— власне, сама винагорода і видавалася найнебезпечнішою в цьому вояжі, оскільки, вочевидь, припускала неабиякий ризик. Інакше все скидалося б на романтичну прогулянку, та ще й у парі з «дорогоцінною» кралею, котру я мав підібрати в одній глухій місцині і, пильнуючи, щоб з її голови не впала волосина, доправити до Марселя.
— Федерали полюють не лише на чеченських лідерів, а й на всіх їхніх родичів,— ще тоді сказав шеф відділу кризових ситуацій.
— У Басаєва вже немає нікого,— я подивився в його сірі скляні очі, але вони так і лишилися непроникними.— Тепер це самотній вовк.
— Однак не треба забувати, що в заручники потрапляють і представники міжнародних організацій. І не тільки в заручники. Яка ймовірність того, що вас там можуть упізнати?
— Майже ніякої,— сказав я.
— Майже… Цього «майже» не виключає навіть ваша тамтешня смерть?
— Знаєте, що з цього приводу сказав генерал Дудаєв?
— З якого приводу? — не зрозумів він.
— Найцікавіше у цій війні настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.
— Мертві? З того світу? Ці кавказці уміють розмовляти афоризмами. Але за тією пишномовністю не завжди збагнеш, що вони мають на увазі.
Що і кого мав на увазі генерал, знав, мабуть, тільки він один, і з мого боку було б недоречно зараз тлумачити суть його слів, які я вперше почув від Султана Аржа, тобто Султана Чорного із села Гухой. Та саме тоді він розповів моторошну історію про поховання першого грузинського президента Звіада Гамсахурдіа, котрий під час вигнання знайшов собі прихисток у Чеченії. Взагалі-то Султан Арж був зовсім не чорний, він мав русяве волосся і сині очі, які часто бувають у чеченців, і хоч зростом сягав під два метри, скидався на велетенську дитину, наділену, як у леґендах, неприродною силою. Єдиним, кого боявся Султан, був Аллах, і лише раз у житті його спиною повзали мурашки.