— Лі, розкажи мені правду.
— Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах, — сказала вона. — Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Гуда. Красивий, гад…
— Якого ще Робін Гуда?
— Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.
— Непоганий бізнес, — сказав я.
— По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.
— Тут щось не те, — сказав я. — Лі, тут щось не так.
— Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.
— Вона тобі пише?
— Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. — В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.
— Ти від’їжджаєш? — здивувалася вона. — Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.
— Ти вийшла заміж? — спитав я, коли вона сховала мобільник.
— Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.
— Чому?
— Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.
— Ти що, лесбіянка?
— Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.
— Лі, ти дуже класна, — сказав я. — І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.
Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де «дикі гусаки» полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.
— А тепер іди між свої люди, — сказала Лі.
Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла [10]впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991-го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.
— Дядечку Толю, — сказав я. — Мені треба в Чечню.
— Куди-и-и? — Він затягнувся термоядерним «примаком», начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав:
— Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.
— Ви там буваєте часто.
— То в мене ж там друзі!
— У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Гуда?
— Робін Гуда? — він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. — Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?
Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.
А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові «примаку», що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: «Ася… Асічка… Ася», і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А-а-а-ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.
Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.
А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:
— Я знаю. Ти більше не прийдеш.
— Лі, ти класна. Я тебе люблю.
— Але не кохаєш.
— Ні,— сказав я. — Тільки люблю.
— Ти будеш її шукати? — спитала вона.
— Буду.
— Якщо знайдеш…
— Передати вітання?
— Ні, скажи, що я її ненавиджу.
Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.
— Куди проти ночі?
— Везу пасажира. У Хасав-Юрт.
— Документи!
Другий визвірився до мене:
— Вилазь, чого розсівся?
Я вийшов і подав йому «червонохресну» посвідку, на якій красувалося поличчя мосьє Дюшана, тобто моє фото.
— А це що за хрестовий валет? Вань, прикинь.
Він підійшов до «Вань», в якого, либонь, було більше звивин, бо той спитав:
— У комітет біженців?
— Так, — сказав я.
«Вань» повернув мені картку.
— Хрест козир, — сказав він тому, що мав менше звивин. — Відчиніть баґажник.
Там була каністра з бензином та ще запаска.
— Що в сумці? — глянув він на заднє сидіння. — Відкрийте.
— Гостинці,— сказав я і подав йому пляшку «смирновки».
— Не отруєна? — задоволено хихикнув той, що мав у макітрі менше звивин.
— Ну ти, не нахабній, — дорікнув йому «Вань». — Проїжджайте.
Ми рушили далі, і мій водій-довгоносик сказав:
— Тепер вони мене засікли. Я змушений буду повернутися.
— Повернешся, — сказав я, бо від самого початку не збирався їхати з ним далі Хасав-Юрта. Тим більше в Кизляр. Я не хотів, щоб хтось знав увесь мій маршрут, навіть Пелен, і якби мав таку змогу, то не світив би своїм посвідченням. Мені потрібен був інший водій і маршрут з найменшою концентрацією військ, щоб до ранку потрапити в Інгушетію. Саме там у гірській місцині на мене чекала Чиясь донька, а її ближчим часом виглядали в Марселі.
Чиясь донька. Я вже, здається, здогадувався, чому мене не послали сюди раніше, коли ще дерева не вкрилися листям і в цих краях було відносно спокійніше. Бо все сталося зовсім недавно. Про смерть генерала світ дізнався 22 квітня.
Директор російської контррозвідки Барсуков те й робив, що тарабанив по телефону в опергрупу ФСК у Чечні і кричав прямим текстом: «Коли ви привезете голову Джо? Мене президент щодня трахає у хвіст і в гриву!» То була правда, бо нещодавно з цієї посади злетів Степашин, якому Єльцин не міг пробачити генералову недосяжність.
Спершу йшлося про полон Дудаєва, але згодом стало очевидним, що росіянам це не до снаги, і кільканадцять замахів на життя Дудаєва також не принесли успіху. Врешті-решт науково-технічний відділ ФСК звернувся до Барсукова з цікавою пропозицією. За даними розвідки, Дудаєв часто користувався супутниковим телефоном «Інмарсат», подарованим йому американцями, і вчені виготовили прилад, здатний перехопити промінь, що йде від «Інмарсата» на супутник. Так з’явилася можливість зафіксувати координати абонента й передати їх на літак-бомбардувальник. Щоправда, коштувала така цяцька півтора мільйони доларів, але Єльцин без вагань дав згоду, ще й пообіцяв декому «героя» в разі успішної операції.
21 квітня 1996 року російський літак дальнього радіолокаційного виявлення А-50 з тим-таки приладом на борту почав кружляти над Чечнею на висоті 22 тисячі метрів.
10
Очевидно, йдеться про одного із лідерів УНА (Української Національної Асамблеї), багатолітнього політв’язня Анатолія Лупиноса (1937–2000), якого так називали в патріотичних колах (