Мені кількакроть доводилось вже згадувати, що конкретність — близькість до життя є передумовою живої поезії, інакше вона стає сухою, вироджується в схоластику. Отже, в поезії, що «співала на ліру» два десятиліття тому, космічні образи (сонця, планет, землі, місяця, всесвіту, неба, стихій) загубили конкретність — стали заяложеними формулами, зміст яких був усім відомий попереду, отже не вражав нікого своєю влучністю, барвистістю — до них надто придивились. Зірки — як очі, матір — земля, сонце — бог, місяць — лице, безмежна блакить неба здавалися такими високими речами — мали такий непорушний патент на святість і недосяжність, що лишались або геть без образів, або порівнювались виключно з такими же «чистими» і «святими» поняттями, як указано.
В результаті читач, прочитавши про «душу, як море», про море сліз і крові, про «душу, як безмежну блакить неба» насправді лишався задоволений «поетичністю» цих образів, але неохоче читав вірші, знаючи наперед, що він у них знайде щось насправді «високо поетичне», але до нудоти знайоме і невиразне.
В той же час величність сучасности вимагає грандіозних образів, отже, полишити космічні поеми поезія не могла — значить підійшла до них, як Магомет до гори. В Еллана («Електра»):
Слухайте, говорить земля.
Вибухом сили сп'яніла планета.
В. Еллан
Земля — центральна радіостанція Всесвіту. Земля — п'ятипромінна червона зірка:
Всі п'ять суходолів землі
Іскрять червонястим промінням.
В. Еллан
Там же вище:
Рівніше й рівніше дих
Червоних легенів.
В. Еллан
В цьому разі все-ж таки образ відповідно темі та її трактовці (урочиста ода чи гімн) береться із «чистих» і не має характеру інтимности. У В. Поліщука сонце:
Золотий павук
(«Ярина Курнатовська»)
В. Поліщук
Образ ним розвинений в цілу тему-алегорію, і завдяки природі образу (проміння-павутиння) дає гарну картину.
У Сосюри сонце:
Золота коза.
Памнятаючи несмертельні слова Уайльда: ландшафт — це настрій, читач зрозумів такий образ, як наслідок певного настрою Ґ. Шкурупія:
Хтось чорний зжер гарячий блин.
«Вулиця»
Настрій голодного, що вештався цілісінький день вулицею.
В Поліщука («Бунтарь»):
А сонце
В огневу лемішку в небі колотило, наче в казані.
Де яскраво передається рухлива для людського ока мішанина гарячих парусів сонця. В Хвильового рух сонця:
За сонцем несемося
Лише затихнуть десь його палкі пісні.
(Проміння — палкі пісні — сильний малюнок з переходом в звукову сферу). Світанок в Хвильового:
Підвівся день.
Уперся в небо
Зітхнув так соняшно на світ.
М. Хвильовий
Величний малюнок Дня-Атланта, що підпирав плечима небо В Сосюри:
Вже за обрієм блиснуло
Золоте зорі весло...
Образ непомітно звязаний з старовинною легендою — сонця, що пливе на золотім човні.
Такий самий міфологічний спомин в образі Поліщука:
І сонце підростає, мов бичок,
Щоб грюкнути тепла рогами
По черепу міщан.
«Бунтарь»
Тільки він ще тепліший і близький до нас своїм змістом.
Час забобонної пошани до сонця пройшов і змінився на тепле співчуття до веселої планети (порівн. «Товариш Сонце» М. Семенка), і це не зухвальство «зверх-людини» другого, дешевого видання Ніцше — це почуття єдности зі всею працюючою людністю і свідомість громадської сили її, що використає сонячну енергію без усякої згоди й милости з боку самого сонця. Яка ріжниця між цим і релігійним жахом перед природою, що ми його бачимо в попередній поезії В. Семенка:
І розсміявся, коли зайшов наперед.
Простяг руку, механічно стиснув
Не розібрав: чи то був папуас чи швед.
«Вечір утер носа і скис»
В останньому образі суб'єктивність ландшафта доходить до крайньої міри і відбиває, як свічадо, настрій поета.
Указана інтимність образів, що тепер стала ніби-то модою, чимсь обов'язковим для кожного, має велике методологічне значення. В свій час перейде ця тенденція, але залишиться її причина, що її виправдує — це закон контрасту. В той час, як драматичній поезії давно відомий контраст — могутній засіб драматичного ефекту, в цей час поезія недраматична знала тільки контрасти положень, ситуацій (ті самі, що в драмі) і не знала тих засобів контрасту, які властиві власне їй — це контраст в самому образі. Сонце — лемішка — річ, попередній поезії не відома. І дарма, бо асоціації контрасту власне того ж самого ґатунку, що асоціації суміжности, тільки створюють порівняння ще яскравіші.