Я згадував вище о хоробливій чутливости його слуху, так що страдалець не міг знести ніякої музики, крім смичкових інструментів. Може се були вузкі границі, на які він обмежував ся грою на гітарі, та вони надавали йому фантастичну вдачу. Та сим способом не можна пояснювати собі пламенного жару його імпровізацій. Що до його композицій, та слів — бо звичайно сам супроводив їх своїми римованими стрічками — се був наслідок сього внішнього вітхнення. Я вже ранше згадував о сьому духовому настрою, що проблискував тільки в особливих хвилях найвищого артистичного захоплення. Слова такої одної рапсодії я затямив собі без великого труду. Вони вразили мене тим глибше, що я у їх укритому та містичному змислї запримітив факт, тай то вперше, що Юшер був зовсім свідомий того, що його слабий ум хитавть ся у своїй величі. Строфи, що називали ся: «Зачарована палата» були, як що ня зовсім, то приблизно ось такі:
«Тут колись росла палата[2]
В небо з тла зелених нив,
Добрих духів гарна хата —
Горда, пишна, повна див.
Башта сторожем на чаті
В блисках сяйва верх пняла,
Бо царем чудній палаті
Мисль була.
Там на крівлї — чом пропали
Ті часи чарівних літ? —
Хоругви сонцями сяли,
Маяли стяги побід.
Як вітрець із вні злеліяв,
Струснув воздух навкруги, —
На палатні стіни віяв
Пахощів крильми.
Крізь два ясні вікна видно:
Здовж світлиці, де був трон,
Духи двигались ритмічно
Під шездар солодкий тон*.
Вколо трону, що у грани
Блисків і приздоб горів;
Там в окрасі слави й шани
Царь сидів.
З брами дивної оселі —
А вся брама самоцвіт
І слонова кість — веселі,
Добрі речі плили в світ
Відгомоном роззвучати:
Пісня духам лиш одна —
Голосити і співати
Честь царя.
Та горе! В дім недоля встряла:
З князем бій зводить вража смерть;
Вязницею палата стала;
Не спас і день. Пропав у щерть...
Ах, як на пів забута казка
В гріб зложена часів,
Так зчезла давня радість, ласка
Величніх днів.
Крізь вікна лиш яркобагряні
При дзизкови різкім шездар
Замовклих — видно горем гнані
То сям, то там отари мар:
І як злий дух зміж скал розсілих, —
Мечеть ся з брами стін,
Шлючи наругу з уст збілілих,
Хор привидів личин».
Я пригадую собі гаразд, що під вражіннєм тої баляди родили ся у нас ідеї, що заплутали нас у гадки, при яких Юшер висказав погляд, якого я гаразд не тямлю задля його новітности або великої настійчивости, з якою обстоював при ньому.
Се відносило ся з окрема до вражливости ростин. Та у Юшеровому способі зображення річей ся ідея набрала сміливого полету та входила у обсяг неорґанїчних творів. Мені не стає слів, щоб описати його погляд у повному його значінню або хоч його рішучість, з якою обстоював при ньому. Вона була подібна, як я вже ранше згадав, до сірих мурів оселї його предків.
Ознаки сеї вражливости були: накопиченнє каміня, плян, після якого ставлено мури, чимало губчастих ростин, що пообростали мури та дерева, що росли довкруги них — та передусім спокійний тривок усього будинку та зеркальна гладкість у неповорушній верхні ставу. Очевидний доказ сеї чутливости — бачимо, говорив він (його слова счудували мене) у повільній та певній густоті воздуха, що уносить ся над водами ставу і над будинком. Очевидний наслідок сього, додав притім, полягає на тихому та неминучому впливі, що від віків рішав о судьбі родини, що сам вчинив з нього те, яким я його осьтут бачу — се, чим він є.
Такі погляди не вимагають ніяких толків тай я навіть сього не пробую.
Наша лєктура — книжки, що становили з давних давен духову поживу страдальця, — годила ся, як можна думати, з його нахилом до усього фантастичного. Ми чипіли над такими творами: Вервер та Шартроза — Грасета; Бельфеґор — Макіявелього; Небо й Пекло — Шведенборґа; Подорож Миколи Кліма у підземелле — Гольберґа; Хайромантія (Вороженнє з черт на руці) — Роберта Флюда, Жана d`Inagine і Шамбра; Подорож у синяву небес — Людвіка Тіка* тай Город сонця — Кампанелього. Любимою книжкою було виданне в форматі вісімки: Directorium Inquisitorium — Домініканця Емерика Жірона*; було також декілька місць у Помпонїя Меля*, що відносили ся до старих африканських польовиків та лsсовиків, над якими роздумував годинами.