Та найбільше захоплював ся читанєм небуденної й знаменної книжки, формату чвертки — настольної книжки якоїсь забутої церкви — Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae*.
Я був приневолений роздумувати над чудачним ритуалом у сьому творі та над імовірним його впливом на душу хорого, коли одного вечера звістив мене Юшер о смерти лєді Магдалини. Він зараз таки забажав зложити тіло сестри в одній з численних пивниць, що були під замком на час чотирнацяти днів аж до наконечного похорону. Для виправдання тої дивної постанови подав таку причину, що я не міг йому противитись. Він заявив, що рішив так вчинити з огляду на дивний хід недуги у покійниці, з огляду на деякі нахабні питання її лікарів та з огляду на далеку віддаль і брак опіки над родинним гробом. Я не мав охоти докоряти його рішенню, що видалось мені в найгіршому случаю невинним й зовсім таки природним захованнєм обережности, коли я нагадав собі се дивне явище, яке я углядів на сходах першого дня мойого приїзду. На бажанне Юшера помагав я йому в уладженню тимчасового похорону. Зложивши тїло до домовини, занесли ми його оба на призначене місце.
Пивниця, де ми зложили тіло, була вузка, вогка й не мала отвору, яким заходило би світло дня до нутра. Вона була мабуть довго замкнена так, що наші смолоскипи в густій атмосфері трохи не погасли й ми тільки прихапцем вспіли оглянути пивницю. Вона лежала дуже глибоко і якраз в тій части будинку, де була моя спальня. Мабуть за февдальних часів була вона тюрмою; опісля стала скритком пороху й инших пальних матеріялів, бо часть долівки та внутрішні стїни крутого хідника, що вів до пивниці, були виложені мідю. Двері з кованого зеліза були так-же осмотрені. Коли порушити їх у завісах, видавали наслідком свойого великанського тягару дивно проймаючий скрегіт.
Ми зложили наш сумний тягар у сьому місці грози на підвисшенню та відложили на бік неприбите іще віко домовини, щоб поглянути на обличе покійної. Незвичайна схожість між братом та сестрою застановила мене. Юшер, що мабуть провідав мої думки, пробурмотів декілька слів, з яких я міг догадувати ся, що вони обоє були близнюки та що від молодих літ вязала їх обоє майже загадочна сімпатія. Між тим наш зір не довго спочивав на покійниці, бо ми не могли без страху глядіти на неї.
Недуга, що повалила її в цвіті віку на смертву постелю оставила мов на глум рожеву краску шкіри на грудях та лиці, як загалом при усїх подібних недугах каталептичної натури; на її устах завмер мовби їдко нерішучий усміх, що в обличю смерти наводить такий жах. Ми опять замкнули труну, а заперши також зелізні двері, вернули знова тяжкою дорогою до кімнат на поверсі, що були такіж понурі.
Тепер настала у мойого приятеля деяка зміна по кількох днях гіркого болю у зовнішніх признаках духового розстрою. Його давний спосіб життя пропав. Він занедбав свої повсякчасні заняття або таки зовсім їх занехав. Він блукав, перебігаючи без пуття швидкими неуміреними кроками по кімнатах. Його мертвецьки бліде лице набрало ще більше нетогосвітного вигляду, а сильний блеск його очий зовсім погас. Давний, доривочний, охлялий тон бесіди уступив; в тоні його голосу звеніла дрож, що повстає у найбільшому жаху.
Я думав деколи, що його розбуджений ум бореть ся безнастанно з якоюсь тайною, що його гнітить й він намагаєть ся набрати відваги, щоб мені її повірити. Деколи знова вважав я се усьо необчислимими примхами божевілля. Я бачив, як він цілими годинами стояв та з найбільшою увагою кудись глядів, мов би наслухував якийсь таємний звук.Тому й не дивниця, що його стан мене трівожив й я став бояти ся також о себе. Я почував, як з провола а чим раз дужче переймав мене погубний вплив його власних, фантастичних а прецінь зворушливих, божевільних мрій.
Іменно сьомого, чи осьмого дня по перенесенню тіла лєді Магдалини у підземеллє, коли я пізно в ночи ляг спати, зазнав я на собі усьої сили тих почувань. Година минала за годиною, а сон не бравсь мене. Відрадніми думками намагав ся я побороти проймаюче мене нервове роздратованнв. Я силкував ся вмовити в себе, що більшу часть, як що не усьо, що я відчував, годить ся приписати шкідному впливови, який викликувала мрачна обстанова кімнати: темним, декуди подраним драперіям, які ворушив подув нагальної бурі, а які дрожачи на стінах, гойдали ся в оба боки та доторкуючись окрас ліжка, легко шаруділи. Та усі мої з'усилля не здали ся ні нащо. Мов тіло стало чим раз більше дрожати, аж нарешті той безпричинний жах грянув мені на серце мов тяжка змора.