«Та коли сміливий герой Етельред впав до кімнати, счудував ся та попав у велику лють, не заставши ні сліду по злобнім Ереміті. Натомість найшов вкритого шкаралущою змия, страшного вигляду, що висолопивши язик, горів огнем та сторожив перед золотою палатою із срібною долівкою. На стіні висівблискучий щит, а на його краях виритий був отсей напис: "Справжній переможець той, що туди добудеть ся, що вбє змия; йому дістанеть ся щит".
Етельред підняв свою булаву тай колопнув змия в голову так, що він упав на землю й зі страшним та поганим ревом віддав свій останній отруйний віддих. Сей рев був такий пронизливий та проймаючий, що Етельред вельми радо заткав би був собі уха руками перед таким страшним гуком, якому подібного ніколи іще не чув».
В тому місці я знова перестав читати, тепер уже з чуттєм найбільшої безрадности, бож не було сумніву, що у сю хвилю — хоч я не знав відкіля — почув я справді слабий, як бачило ся дуже далекий, але незвичайно протяжний крик чи хропіт; вірне певторенне неприродного реву змия, як я з'ображав собі його в моїй уяві після опису творця.
Мене обсіли тисячні почування, а серед них брала верх вдивовижа а відтак жах, але я заховав був ще на стільки притомности ума, що ніже одним словечком не побільшав роздратовання, в якому оставав мій приятель. Я не був певний, чи він чув загадочні звуки, хоч від кількох хвилин настала у його суті якась дивна зміна. Він сидів проти мене й пересуваючи крісло з провола, відвернув ся так, що сидів лицем до дверий. Тому я міг бачити тільки трохи його лице, та замітив, як його губи ворушили ся, начеб щось шепотів до себе. Він опустив голову на груди, а по остовпілих, широко розкритих очах на які я глянув боком, я пізнав, що він не спить. Се можна було пізнати й по рухах його тіла, бо він хитав ся спокійно та без упину, рівномірно то в один, то в другий бік.
Завваживши се, притьмом взяв ся я знова до оповідання Лянсельота й читав далі:
«Герой, безпечний тепер перед скаженістю страшного змия, нагадав собі металевий щит та приписуваний йому дар розвязки чудес. Він відсунув трупа змия з дороги та дійшов по срібнім помості палати сміло до місця, де на стіні висів щит. Та щит не ждав на прихід героя, а з чарівним голосним дзенькотом упав перед його ногами на срібну долівку».
Тільки що прогомоніли останні звуки сих слів, нараз, — наче-б хто справді кинув в сю мить металевим щитом о срібну долівку — озвав ся глибокий, металічний, дріжучпй та імовірно приголомшений відгук. З острахом схопив ся я на ноги; та Юшер сидів далі недвижно хитаючи ся рівномірно. Я кинув ся до крісла, що він на ньому сидів: він глядів без руху просто себе, а в усій його постаті малювала ся мертва недвижність камінного спокою.
Та коли я поклав руку на його рамени*, він задрожав усім тілом; бліда усмішка тремтіла на його устах і я замітив, що він тихим шепотом говорить до себе якісь уривані й неясні слова, мов би зовсім забув, що я біля нього. Я нахилив ся до нього та порозумів його страшні слова.
— Не чуєш сього? — О так! Я гаразд чую й чув. Довго, — довго — дуже довго — через чимало хвилин, — через богато годин, так, через чимало днів я чув се! Та я не важив ся — ти можеш назвати мене за се нужденним падлюкою, бо я такий! — Я не важив ся — не важив ся говорити! Ми поклали її живою до гробу! Чи не казав я, що у мене чутливі змисли? Тепер кажу тобі, що я чув її перші слабі рухи в глибокій пивниці. Я чув її — від сього часу минуло чимало, чимало днів — та я не смів, не важив ся говорити! Та тепер — сьої ночи — Етельред — га! — га! — Влім до Ереміта та смертельний рев змия та чарівний бренькіт щита! — навряд: розбиваннє труни, брязкіт зелізних замків у її тюрмі та її неприкаянна мандрівка по обитій мідю пивниці. Ох, куди мені тікати? Чи не останеть ся вона осьтут на віки? Чому не йде вона вже сюди, щоб докоряти мені за сквапливість? Чи я не чув вже її кроків на сходах? Чи не чую тяжкого, страшного биття її серця? Га, божевільний!
Мов шалений скочив з крісла з криком, наче-б із ним бажав віддати свою дупу:
— Божевільний! — кажу тобі, що в тій хвилї вона стоїть за дверми!
Наче-б у його надлюдськім крику була чарівна могучість — в сю-ж мить тяжка, старинна оправа дверий, на які вказав рукою, стала розпускати свої гебанові крила. Був се тільки наслідок настигшої хуртовини, — та ізза крил дверий майнула нараз повита смертними рантухами висока стать лєді Магдалини Юшер. Її біле одіннє було покровавлене, а на її змарнілому тілі знать було скрізь сліди відчайної борби. Вона стояла дрожачи й хитаючись на порозі — опісля із страшним, скаженим криком звернула ся, хитаючись, до брата. Борючи ся в останнє зі смертю, потягнула його мертвого до землі, як жертву його власного жаху.