І дивіть! з поміж сих чорних драперій, де згубили ся звуки пісні, виринула темна, неозначена тінь, тінь, яку творить з людської постаті місяць, коли стане низько на небозводі. Але це не була тінь ні чоловіка, ні бога, ні тінь якогось звичайного предмету. Гойдала ся хвилину між драперіями кімнати, а вкінці станула перед нами на самих бронзових дверях. А тінь була непостійна, без виду і неозначена і не була ні тіню чоловіка, ні бога — ані бога грецького, нї халдейського, ані єгипетського бога. Тїнь спинила ся на бронзових дверях, під луком їх одвірка і не ворухнула ся, ані не заговорила слова, але станула неподвижно. А двері, на яких тїнь спинила ся, як тямлю добре, находила ся біля ніг молодого, саваном сповитого Зойлюса. Та кождий з нас семи тут ирисутних, що бачив, як тінь висувала ся з драперій, не важив ся довгий час на неї споглянути, а потупив очі в долину і вдивляв ся без впину в глибини гебанового зеркала. Аж вкінці я, Ойнос, проголосив кілька тихих слів, питаючи тінь про її місце походження і назву. А тінь відповіла: «Я тінь, а моя оселя біля птольомайських катакомб, при самих хмарних оболонях Елізіюм, що межують з сумним потоком Хароном». І як стій зірвали ся ми усі сім з місць з дикою трівогою і стояли непевні та дрожалп зі страху і грози. Бо звуки голосу тіни не були звуками одного єства, а цїлого множества. Той голос дрожав, мінив ся і падав склад по складови, налягав глухо на наші уха добре памятними і незабутніми звуками многих тисянів покійних приятелів.
Перекл. П. Карманський.
________________________
Морелля
Я відносив ся до моєї приятельки Мореллі з чувством глибокого, аще більше своєрідного привязання. Як перед роками попав я припадково в її товариство, моя душа спалахнула вже при першій стрічі якимсь вогнем, якого я ніколи перед тим не знав. Але се не був вогонь Ероса і для моєї душі було гірке і прикре се постепенне пересвідченнє, що я ніяким чином не зможу вияснити його незвичайного значіння, або поконати його переможню силу. Але ми зійшли ся і судьба звязала нас перед престолом. І я ніколи не згадував про мою страсть, ані не думав про любов. А вона уникала товариства і привязала ся до мене одного та й зробила мене щасливим. Се-ж справді щастє жити у захваті мріяти — се-ж щастє.
Образованне Мореллі було глибоке. Як собі щастя бажаю, її талант не був звичайного крою, її сила духа була великанська. Я відчував се і в дечому став її учеником. Та швидко замітив я, може на рахунок її прешбурського виховання*, що вона викладала переді мною чимало тих містичних писань, які вважаєть ся звичайно простим шумовиннєм первісного німецького письменства. Вони — не можу поняти, з якої причини — були її постійним і улюбленим предметом науки, а що згодом стали ним і для мене, треба приписати звичайному, але успішному впливови привички і приміру.
З усім тим, як не ошибаю ся, мій ум не мав нічого спільного. Мої пересвідчення, хиба що і я не пізнаю себе більше — не оснували ся ні крихти на ідеальности, а в моїх чинах і думках не було навіть тіни сього містицізму, про який я дізнав ся з читання, — хиба, що я цілком ошибаю ся. В тім пересвідченню здав ся я мовчки на провід моєї жінки і зі спокійною совістю заглубив ся в плутанину її науки. А потім — потім, я, заглубивши ся у сі кляті сторінки, почув, що якийсь погубний дух вселяє ся в мене — тодї Морелля звикла була класти свою холодну руку на мою долоню і вигрібувати з попелу мертвої фільософії кілька марних, незвичайних слів, що своїм дивним змістом впалювали ся в моє серце. А потім годину за годиною бажалось мені лежати побіч неї і вслухувати ся в музику її голосу, аж поки його мельодійности не закрасив жах і на мою душу не упала тінь, так, що я полотнів і дрожав душею при тих надземних звуках. І так радість нечайно завмірала у трівозі, а найкраще зміняло ся в найбільшу гидь, як Гінном змінив ся в Ґегенну*.
Не потреба розкривати точного характеру тих питань, що вивязували ся з читання тих книжок, про які я згадав, і творили на довгий час одинокий предмет розговорів між Морелльою і мною. Знатоки науки, яку можна назвати теольоґічною моралю, можуть їх легко поняти, а невчені на всякий випадок не богато з того зрозуміють. Дивний пантеїзм Фіхтого*; уміркована Палінґенезія Пітаґорейців*, а понад усьо доктріни про треваннє розумного єства. А що ми розуміємо під особою думаючу одиницю, обдаровану ідентичність, які розвиває Шеллінґ*, були звичайно точками діскусії, що представляли для буйної уяви Мореллі найбільше принади. По моїй думці означує д. Льоке* сю так звану перзональну ідентичність зовсім вірно, як безпереривне розумом, та що всяке думаннє супроводжає певного рода свідомість — тим то і діє ся, що ми почуваємо ся в можности назвати себе собою, а тим самим відріжняемо себе від других думаючих одиниць і від того дістаємо нашу перзональну ідентичність. Але principium individuationis*, поняттє сеї ідентичностп, яка по смерти зовсім заникає або незаникає, було для мене повсякчасно предметом незвичайно інтересного розважання; тим інтереснійшого по причині своїх заплутаних і цікавих консеквенцій, як також незвичайного і живого способу, в який його розвивала моя Морелля.