Але прийшов час і загадочне поступованнє моєї жінки стало мене мучити як які чари. Я не міг терпіти далі дотику її блідих пальців, ні глибокого тону єї мельодійного голосу, ні блиску її задумчивих очей. А вона знала о тім, але не робила мені ніяких закидів; вона, знать, замічала мою слабість, чи мій дур і з усміхом звала його призначеннем. Вона, знать, відала про незвісну для мене причину мойого постепенного відчужування від неї, але не розкривала, навіть не натякувала мені на неї. Та вона була жінкою і вянула з дня на день. Згодом розплив ся на її лиці румянець, а сині жилки на її чолї стали блискучими. І хвилями моє серце розпливало ся в милосердю, — та сейчас замічав я блеск її вимовних очей і мою душу захоплювала утома і паморока, як того чоловіка, що вдивляє ся в страшну, незглубиму пропасть.
Чи маю казати, що я дожидав хвилі скону Мореллі з могучою і убійчою тугою? Так; але слабосильний дух держав ся ліпянки чимало днів, чимало тижнів і томлячих місяців, аж покіль мої притомлені нерви не взялипереваги над розумом і я не став казити ся по причині проволоки. А дні, години і гіркі хвилі плили з якоюсь діявольською упорністю і, бачилось, щораз видовжували ся, коли тимчасом її благородне житте клонило ся до долу як тіни в годину скону дня.
Аж одного осіннього вечера, коли на небозводі притихли вітри, Морелля покликала мене до себе. Над цілою землею стояла густа мряка, а над водами носила ся горяча задуха і на рясне жовтневе листе в лісі упала з небозводу богата веселка.
«Це день днів, — сказала, як я приступив до неї, — це день днів як до життя, так і до вмірання. Гарний день для синів землі і життя — ах, ще гарнійший для дочок неба і смерти...»
Я поцілував її в чоло, а вона казала далі:
«Я вміраю, але не перестаю жити.»
«Морелльо!»
«Не було таких днів, коли-б ти любив мене, — але кого ти за життя ненавидів, того по смерти станеш почитати».
«Морелльо!»
«Повторяю, що уміраю. Але в мині крив ся заповіт того чувства — ах, який незначний! — яке ти плекав для мене, Морелді. І коли мій дух відси відійде, житиме дитина — дитина твоя і твоєї Мореллі. Але твої дні будуть днями смутку, який є найбільше гнітучим з поміж усїх вражінь, як кіпа ріс є найбільше довговічним з поміж усіх дерев. Бо дні твойого щастя минули, а радости не поживає ся в життю двічи, так, як рожі з Пестум, два рази до року*. І згодом закинеш ігру Теоса, а не зазнавши міртів і винограду носитимеш за собою по землі твій похоронний рантух як Музулмани з Мекки».
«Морелльо! — проголосив я, — Морелльо! відки се знаєш?» — Але вона скрила лице в подушку і лагідний судорог перебіг по. її членах. Переставила ся і я не чув більше її голосу.
Як заповіла, її дитина, яку вродила, конаючи і яка стала жити щойно, як її мати перестала дихати, її дитина, донька, остала при життю. Росла незвичайно поставою і умом і ставала вірною відбиткою покійної. А я любив її любовю горячійшою, чим міг любити якунебудь твар землі.
Але небавом обрій тієї чистої сімпатії затемнив ся і на ньому повисли хмари смутку і жаху і горя. Я сказав, що дівчина росла незвичайно поставою і умом. Справді дивний був її скорий зріст тіла, але страшні, ох! страшні були бурливі гадки, які мене мучили, коли я стежив за. розвоем її духового буття. І чи могло бути инакше, як я кождого дня відкривав в поняттях дитини зрілі спосібности і погляди жінки? як з уст недолітка падали виречення досвіду? і як я кождої хвилі читав з її вимовних і задумчивих очей мудрість або пристрасті! зрілости? Коли, кажу, все те стало ясно перед занепокоєними моїми змислами і коли я вже не був в силі скривати сього перед моєю душею, ані прогнати зі свідомости, що дрожала перед тим вражіннєм, то чи дивниця, що якісь страшні і: томлячі підозріння закрали ся в моє серце, або що я вернув ся споминами до дивніх розказів і нечуваних теорій покійної Мореллі? Я захистив єство, яке судьба наказала мені любити, перед очима світа і –в строгім скритку мойого дому чував зі сзмертною трівогою над усім,що відносило ся до моєї коханої.