Минали літа, а я день в день вдивляв ся в її святе, лагідне, вимовне лице і розкошував ся її дозріваючими формами, та день в день відкривав в дитині нові знамена схожости з матірю — задуму і смерть. Із кождою годиною зачеркували ся ті тіни схожости щораз глибше, щораз точнійше, щораз виразнійше і щораз у страшнійшім виді. Що її усміх нагадував усміх її матері, я міг ще знести; але я дрожав на вид тожсамости. Що її очі були похожі на очі Мореллї, я міг стерпіти; але вони надто часто вдивляли ся в глибини моєї душі з тим пронпкливим немилим виразом, як би був прикметою очей Мореллі. І в зарисах її високого чола і в скрутах її шовкового волося і в худощавих пальцях, що рили ся в ньому і в сумних, мельодійних звуках її голосу, а передовсім, ох, передовсім у словах і фразах небіжки на устах коханої і живої, находив я поживу для томлячих думок і жаху, для червяка, що не хотів умірати.
Так перейшли два перші пятиліття її життя, а моя донька жила на землі єще безіменною.
«Моя дитино» і «моя любко» були звичайні назви, які давало їй моє батьківське серце, а нечайна кінчина її днів виключила потребу иншого імени. Імя Мореллі вмерло враз з її смертю. Про маму не говорив я з донькою ніколи; тай воно було неможливо. І за час короткого її тревання не одержала вона ніяких вражінь із зовнішнього світа, з виїмком тих, які могли дати їй тісні границі її самоти. Та вкінці мій роздражнений ум піддав мені гадку, що хрещеннє принесе мені можливе освободженнє від трівожньої судьби. Над хрестильницею я не міг рішити ся на її імя. На мої уста тиснуло ся чимало назв мудрости і краси з давніх і нових часів, з моєї вітчини і з чужини, з многими, премногими означеннями на благородність, щасте і добро.І що навело мене на згадку про погребану покійницю? Що за демон зневолив мене прошептати се слово, що вже на саму згадку звикло було гнати струмки моєї багряної крови з висок до серця? Який злий дух говорив з глибин моєї душі, коли я серед тих темних нав і серед нічної тишини прошептав над ухом божого чоловіка звуки —Морелля?
І який злий дух скорчив відтак черти моєї дитини і облив їх красками смерти, коли вона здрігнула ся на ледви чутний звук, підняла скляні очі з землі на небо і, падучи на чорні плити нашого родиннього гробівця, відповіла: «Я тут!»
Ясно, студено, спокійно і виразно упало тих кілька слів на мій слух, а звідси покотили ся з сиком, як розтоплене олово в мій мозок. Літа, цілі літа перекотять ся, але спомин тої хвилі не минеть ся ніколи! Я вправді знав цвіти і виноград, але американська сосна і кіпаріси кидали на мене тінь в ночі і в день. Я затратив свідомість часу і простору, звізди моєї долі на небі померкли, передімною потемніла земля, а їх постаті ішли попри мене як змінчиві тїни, та між усіми бачив я одну —Мореллю. Небесні вітри нашіптували мені до уха лиш одно слово, а морські хвилі шуміли без впину — Морелля. Але вона померла. Власними руками заніс я її до гробу і сміявся довгим, гірким сміхом, коли не найшов ніяких слідів попередниці в ямі, куди я клав другу — Мореллю.
Перекл. П. Карманський.
_______________________
Маска червоної смерти
Червона смерть вже від давна шаліла в околиці. Ще нїколи зараза не показала ся так смертоносною і в так страшній постаті. Кровю був початок і кровю кінець; краска і гроза крови. Зразу виступали докучливі болі і наглий заворот; потім сильний виплив крови зі всіх пор і се був початок цілковитого розкладу. Пурпурові плями на цілому тілі, а особливо на лиці нещасної жертви були тим пятном, що позбавляло хорого всякої людської помочі та спочуття. Перший напад, перебіг і кінець зарази були ділом одної години.
Однак князь Просперо не дав ся всім тим застрашити; аджеж він був щасливим, неустрашимим та мудрим. Коли половина населення його краю вимерла, тоді він вибрав собі з поміж лицарів і дам свойого двора тисячу веселих і певних товаришів і разом з ними заховав ся на одному зі своїх укріплених замків. Був се просторий та величавий будинок, якраз в ексцентричному але величавому смаку князя. Замок був окружений сильним і високим муром, а всі входи мали зелїзні брами. Коли вся дружина спровадила ся до замку, поприносили горячі печі і молоти і позабивали засуви брам. Вони були рішені усунути всяку можливість того, аби ані розпука у нахальному нападі не могла увійти з вні, ані нерозум вийти з нутра. Замок мав богато средств поживи. При таких средствах осторожности могли двораки ставити опір заразі, а решта світа мусіла дбати сама про себе. Тимчасом булоб нерозумно віддавати ся сумним думкам, та роздумуванням. Крім того, князь постарав ся о все, що могло служити для приємности або забави. Так отже нічого не бракувало. Були там сміхованці, імпровізатори, музики, гарні дами і вино. Все те, було в замку, а крім того безпечність перед заразою, поза замком панувала червона смерть.