Выбрать главу

Ціле товариство було застрашене сею божевільною очайдушністю чужинця так, що ніхто не важив ся простягнути руки, щоб його схопити. Явище стануло на малу віддаль перед князем. Коли численне товариство, мов на поклик, звернуло ся з середини кімнат до стіни, чужинець поступав нездержано тим-же величнім, уміреним хддом по усїх кімнатах. Зі синьої кімнати війшов у пурпурову; з тої у зелену; з зеленої у помаранчеву; опісля у білу, а з неї навіть у фіолетну, при чім ніхто його не здержував. Та тепер настала хвиля, коли князь Просперо, минаючись із сорому й скажености на свою трусоватість, впав у великому поспіху до кімнати. З ним не було нікого: так дуже усі бояли ся. Він наближив ся на три або чотири кроки із високо добутим штілєтом до постаті, яка настигнула якраз у крайній кінець чорної кімнати. Наглим рухом наступила вона на свойого противника. Всі почули прошиваючий крик — блискучий штілєт лежав на чорному коврі, а за хвилю упав князь Просперо мертвий на землю. Гостї кинулись тепер у дикій розпуці до чорної кімнати. Та, коли вони хотіли спіймати незнайомого, якого висока постать причаїла ся прямо й неповорушно в тіни гебанового годинника, крикнули вони голосно у невимовній трівозі, бо рантух і трупяча маска, які вони зірвали в дикій насильности — були порожні.

Тепер пізнали присутність «червоної смерти». Вона закрала ся мов злодїй у ночі. Веселі гості стратили всяку охоту до забави в кімнатах, обагрених кровю. Усі попадавши на землю, сконали з розпучливо-викривленим виразом лиця. А коли вийшов оотаннїй дух з посліднього гостя, перестав також тикотати годинник. Вогонь погас на триніжках, а темінь та руїна запанували з червоною смертю у всій своїй величі.

Перекл. Д. Г. і М. Кобєрський.

_________________________

Тиша

Казка*.

Гірські шпилі дрімають; скалисті яри і печери затихли.

Алькман*.

«Слухай мене», промовив демон, кладучи руку на мою голову. — Сторона, про яку кажу, се страшна сторона в Лібії, над берегами ріки Заір. А там не було ні спокою, ні тиші.

Води ріки мають шафрановуі хоровиту краску; тай не пливуть до моря, але колотять ся заєдно,без упину, під червоним оком сонця в нагальньому і судорожньому круговороті.

Кілька миль далі, по другім боці намулистого ложа ріки, тягнеть ся блідий степ із велетенськими водяними ліліями,

Вони зітхають у тій самоті одна до одної і витягають до неба свої довгі і мертвецьки-бліді шиї і клонять сюди-туди свої відвічні голови. Там чути якийсь неясний гамір, що виходить із посеред них, наче шум підземної води. А вони зітхають одна до одної.

Але там границя їх царства, границя темного, страшного, гордого ліса. Там, як ті хвилі біля Гебридів, колихаєть ся заєдно низький очерет. Одначе там не віє ні один вітерець на небі. Але високі, передпотопові дерева колихають ся вічно сюди туди, з ломотом і могучим шумом. А з їх високих верхів ринуть одна по одній відвічні роси. А на коріню лежать незвісні отруйні квіти, скрутивши ся в безладній дрімоті. А горою мчать ся вічно на захід сірі хмари, шумячи і голосно шепочучи, аж поки не викотять ся водопадом на вогняну стіну небозводу. Але там не віє ніякий вітерець на небі. А на берегах ріки Заір нема ні спокою, ні тиші.

Була ніч і падав дощ; падаючи був він дощ, але упавши ставав кровю. А я стояв на трясавиці, серед струнких лілій, і дощ падав на мою голову — і лілії зітхали одна до одної серед своєї святочної пустелі.

І в мить заяснів крізь тонку, мертвецьки-бліду імлу місяць і був багрової краски. І мої очі впали на велетенську сіру скелю, що стояла на березі ріки і мертвецьки бліда і висока — і скеля була сіра. З переду на ній були вирізані на камені букви; і я пішов через багнище водяних лілій аж до самого берега, щоб прочитати букви на камені. Та я не міг відчитати їх. І я вертав ся назад у очерет, аж ось місяць заяснів червонійше і я оглянув ся і поглянув на скелю та на напись; а там стояло: Пустеля.

І я глянув у гору; там стояв на вершку скелі якийсь чоловік. І я скрив ся серед водяних лілій, щоб підглянути заняттє чоловіка. А чоловік був стрункий і гожий собою і був одітий від рамен до стіп у старо-римську тоґу. Обриси його постати були неясні, але риси його лиця були риси божества; бо кирея ночі, імли місяця і роси не заслонювали їх. А його брови були засіяні думками, а його око світило божевільним смутком; а в кількох морщинах на його чолі читав я слова горя, втоми, знеохоти до людства і бажаннє самоти.