Одного дня взяв я мотуз, закинув котови зовсім спокійно на шию і повісив його на галузи. Серед рясних сліз і докорів совісти повісив я звірятко. Повісив, хотяй знав, що воно мене любило, і хотяй я був переконаний, що не мав ніякої причини, щоби знущатись над ним. Повісив тому, бо знав, що в тому, що я вчинив, поповнив гріх — може навіть смертельний, котрий безсмертну частину мойого єства так зогидив, що мою душу — коли се можливе — відтрутив на віки від безконечної ласки Всемогучого і Найсправедливійшого Бога.
В ночі по тім дни, в котрім я поповнив се страшне діло, збудила мене зі сну пожарна трівога. Вже займало ся моє ліжко. Цілий дім стояв в огні! Лише з тяжкою бідою удалось увільнитись мені, моїй жінці і одному слузі з обіймів полуміни. Всьо пішло в нівеч! Ціле моє майно й добро пішло з димом! Від тепер попав я в розпуку.
Не хочу уходити за так слабого під зглядом умовим, щоби дошукуватись звязи між тим нещастєм, що навістило мій дім, та доконаним осоружним впливом так, як між причиною й наслідком. Але тому, що тут подаю цілий ланцюх подій, не можу пропустити ніякого кільця з нього. Слідуючого дня по сій нещасній ночі відшукав я пожарище. Всі стіни крім одної завалились. Ся, що стояла, була не дуже груба, перегороджуюча стіна, уміщена менше більше по середині дому. До неї притикало моє ліжко головами. На диво вогонь пощадив сю стіну. Се приписував я сій обставині, що її щойно поставлено. Перед сим муром зібралась громадка людий. Зір деяких присутних був звернений в одно місце, яке вони пильно оглядали. Слова: «Дивне!», «Щось надзвичайного!» та инші подібні замітки збудили мою цікавість. Я приступив блище і побачив на вибіленій стіні, як на плоскорізьбі, вириту постать великана — кота. Риси були старанною рукою викінчені, а на шиї звіряти був завішений мотуз. На перший вид сього страховища — бо за ніщо иншого не міг я його уважати, остовпів я і перелякав ся. Але. вкінці розсудок прийшов мені на поміч. Я пригадав собі, що огород, де я повісив кота, притикає якраз до мойого мешкання. Як лише залунав дзвін на трівогу, люди натовпились в сьому городї. Хтось мусів звірятко відчепити від галузи і кинути в мою світлицю в тій ціли, щоби мене збудити. Коли стїни валились, якийсь случай пхнув жертву мойого божевілля глибоко в свіжу підмастку муру. Через сполуку вапна з вогнем і лугової соли зі звірячого трупа, відбитка була вже готова в такому стані, як я її бачив. Хоч мій розсудок в подібних случаях допомагає собі, то тепер не міг я заспокоїти своєї совісти і моя фантазія була в найбільшому напруженню. Цілими місяцями привиджував ся менї кіт. Він стояв мені все перед очима. Підчас сього в мою душу вступило, якесь — як видало ся — нове почуваннє. Я став відчувати втрату звіряти, вештав ся по найскритших закутинах. Їїх навідував я тепер дуже часто, оглядаючись за другим любимцем-котом, або иншим сотворіннем, подібним в дечім до нього, що міг би заняти місце свойого попередника.
Одної ночі сидїв я трохи підпитий в одній, радше до якоїсь печери подібній, корчмі. В тім нагло упав мій зір на якийсь чорний предмет, що лежав на величезній бочці від вина, чи руму, котра була одинокою окрасою сього дому. Кілька хвиль, не рухаючись, дивив ся я на дно бочки. Що мене найбільше зачудувало, було се, що я скорше не спостеріг сього лежачого предмету. Я підступив до нього і торкнув його рукою. Був се чорний кіт — дуже великий — щось тої величини, що Плюто, і під кождим зглядом до нього подібний, з виїмкою одної одинокої прикмети. Плюто не мав на цілім тілі ні одного білого волоска. Зноваж сей мав велику — коли вона навіть в зарисах яскраво виступала — білу крапчасту латку, що покривала ціле підгруддє. Я його діткнув ся, він встав і почав на голос мурликати, отираючись о мою руку. Здавалось, що він був тому радий, що я звернув на нього свою увагу. Було се звірятко, якого я шукав. Я сейчас заявив господареви, що хочу його в нього відкупити. Він нічого за нього не домагав ся, бо — мовляв — він нічого не знає про ніякого кота і не бачив його досі ще ніколи. Я дальше гладив кота. Коли збірав ся іти домів, кіт заховував ся так, як колиб хотів піти за мною. Я забрав його, а по дорозі схиляв ся до нього, щоби його гладити. Як лише прийшов я до дому, він сейчас освоїв ся. Моя жінка полюбила його.
Натомість я почув в собі неприхильність до сього сотворіння. І так наступило щось противне тому, чого я не сподівав ся. Сам не знаю, як, чого або чому се так стало ся. Досить, що його ніжність була мені не по нутру. Я зненавидів кота. З часом сі почування неприхильности і неохоти до нього змінили ся в заїлу ненависть. Я оминав кота. Лише якесь почуттє сорому та згадка на давнішнє осоружне діло здержувала мене від того,щоби кота не вбити.