Я одружив ся; і не бояв ся проклону, який стягав на себе; а журба мене не навіщала. Аж тут — нараз серед нічної тишини донесли ся крізь мої ґрати солодкі зітхання, яких я не чув вже від давна. Вони злили ся в приязний і солодкий голос, що звучав:
«Спи спокійно! — бо дух Любови царить і править всім і всюди; в хвилі, як пригортаєш до твойого розпаленого серця сю, що зве ся Ерменґардою, ти звільнений від присяг, зложених Елєонорі — з причин, які тобі відкривають ся в Небі».
Переклав П. Карманський.
__________________
Заглада дому Юшер
Серце його схоже на завішену бандуру, що дзвенить при иайлекшому подуві.
Беранже.*
Одного хмарного осіннього дня їхав я вже від раннього ранка стороною, що мала в собі щось дивно сумовитого. У воздусі повисла сумна мовчанка, а хмари звисали тяжко та наче-б давили усьо до самої землі. Нарешті, коли вже стали сіріти тїни вечера, угледів я перед собою родову оселю Юшерів. Не знаю, як воно стало ся, але при першому погляді на сі мури, заволодів моєю душею прикрий, хмарний сум. Кажу прикрий, бо його зовсім не лагодив той поетичний, отже майже хороший настрій, з яким звичайно приймав людська душа навіть найдикші образи руїни й трівоги, що нам їх подає природа.
Я приглядав ся образови, що лежав переді мною: будинкови, в простому сільському окруженню, студеним мурам, вікнам, що виглядали мертво, як пусті очодоли, розкиданим рідко купинам ситнику й старим деревам, яких пні полискували декуди білаво — я глядів на все те з чуттєм найбільшого пригноблення, якого не можу гаразд порівнати з ніяким иншим настроєм у світі, як з прикрим вражіннєм по отверезінню з опіюмового одуру, з тим відчайним поворотом у тверезий світ буденного життя, з тим прямо страшним розпанаханнєм ясної заслони, що приводить до розпуки.
На всім, що було передімною, лежав холод, пригнобленнє, руїна життєвих сил — словом пустеля гадок, що не дасть очеркнути ся, якої ніякий вибух уяви не зміняв у величавий образ. Від чого се могло бути? Я здержав мойого коня, аби над сим роздумати.
Справді — що се було, що, коли я глядів на родову оселю Юшер, обняло мене з такою розстроюючою силою? Була се для мене тайна не до розвязання, а зовсім не вдавалось мені, коли я над тим роздумував, відігнати від себе хмарні мрії уяви, що заповняли мою душу. Вкінці, був я приневолений вдоволити ся думкою, що мабуть зовсім буденні предмети природи в деяких сполуках набирають сили робити таке дивнє вражіннє на нас, хоч ми не здаємо собі з сього справи, бо та сила повстає якраз під тою умовою, що лежить поза нашою свідомістю. Я роздумував над тим, що може настати проста зміна в порядку подробиць, які творять образ; отже поодиноких мотивів краєвиду досить на те, аби злагодити силу хмарного вражіння, чи навіть його зовсім знищити.
Під впливом сеї думки повернув я мойого коня до стрімко падучого берега непривітного ставу, що, полискуючи своєю верхнею, окружав загадочним спокоєм цілу оселю. Я похилив ся над конем та з іще більшим страхом побачив в глибині відвернений образ ситнику, кріслатих пнів дерев і вікон, поглядаючих мертво як пусті очодоли*.
Мимо сього рішив я пережити в сьому непевному, сумному домі кілька тижнів.
Його власник був за моїх хлопячих літ одним з веселих товаришів, та від часу, як ми в останнє бачились, минуло чимало років. Та недавнечко дійшов до мене в закутині далекої місцевини лист, писаний його рукою, на який домагав ся упрямо не иншого одвіту, як личного. В почерку письма видко було нервове роздратованнє, а його автор доносив о тяжких муках тіла, о духовім розстрою, що його мучив та о щирій охоті бачити мене, свойого найкращого, а навіть єдиного товариша, сподіючись, що моє веселе товариство влекшить його горе. Настрій та спосіб, в який він розказував про ріжні справи, потреба душі, що виразно пробивалась з його листа, не дозволили мені відмовити йому, і так я таки зараз приймив запросини:, що видались мені досить дивними.