Небаром дізнавсь я з уриваних, недоговорених слів про иншу, дивню прикмету його душі: з будинком, в якому мешкав, вязало його якесь забобонне упередженнє. Через цілий ряд років не важив ся вийти з нього задля впливу, о могучости якого подавав такі мрачні пояснення, що годі їх тут повторити. Отся могучість полягала на впливі, який мали деякі прикмети його родинного замку на його душу, як він замітив наслідком довгого страждання. Сірі мури й вежі; понурий став, що усьо відзеркалював у своїй глибині, складали ся на вплив над його душею.
Він усе ж таки признавав, хоч боязько, що сумовитий настрій, який його гнітив, спричинювала природна й ясна справа: — тяжка та довга недуга, імовірно недалека смерть коханої цілим серцем сестри. Вона була останньою й єдиною його своячкою, а від давна одинокою товаришкою.
— Її смерть, — говорив з одчаем, якого ніколи не забуду, — полишить мене осьтут калікою, лишеним усякої надії, останнього зі старого роду Юшера.
Коли він се говорив, переходила якраз лєді Магдалина (се було імя його сестри) далеко в глибині кімнати, з провола й зникала, не помітивши навіть моєї присутности. Я стежив її з найбільшим подивом, не без страху, не можучи здати собі справи з сього. Коли я слідкував за нею, почув, мов би обіймала мене мертва неподвижність.
Коли вона опинила ся нарешті за дверми, глянув я мимохіть на її брата; та він закрив лице долонями і я побачив тільки його худощаві пальці, — що були блідіщі як усе — з помежи яких плили гіркі сльози.
Недуга лєді Магдалини кпила соб, довго з усякої лікарської штуки. Довгий нервовий розстрій, кріпшаюча щораз дужче недостача сил у цілому тілі в злуцї з повсякчасними, переминаючими нападами, здебільша каталєктичної натури, складала ся на незвичайні ознаки. Лєді опирала ся досі рішучо недузі так, що навіть не лежала в ліжку. Та вечором, в день мойого приїзду, не могла вже мабуть оперти ся насильній недузі — о тім сказав мені з найбільшим жалем її брат. Я провідав, що побачивши її вперше, імовірно бачив її і в останнє, та що не побачу лєді Магдалини, бодай за життя.
Через кілька днів не згадували ми її імени, нї Юшер, нї я. Я силкувавсь як тільки вспів влекшити горе мойого бідолашнього приятеля. Ми малювали або читали разом; або знов я прислухував ся залюбки його пристрасній грі на ґітарі. Завдяки щораз більшому нашому зближенню й свободі я пізнавав найтайнїщі закутини його душі. Таким чином пізнав я з іще більшим жалем, що ні на що придасть ся охота розрадити душу, яка мала вроджений мрачний смуток, що був мов-би її невідкличною частиною. Його душа кидала мрачне світло на усі річи морального й фізичного світа.
Я не забуду ніколи сих довгих годин, велично поважних, які я перевів саміський з головою роду Юшер. Та колиб я бажав розібрати ті заняття й студії, до яких він мене втягав, після своєї вдачі, то се ледви чи вдалось би мені. Роздратований, нічим невспокоений його ідеалізм запаморочував усе. Довгі, гробові імпровізації звенітимуть мені іще довго в устах. Між иншим остав мені болючий спогад якоїсь незвичайної, довгої фантазії, що її співав при пориваючій музиці Карла Марії Вебера.
Малюнки, що виринали один по однім на полотні у неясних начерках, які творила його розбуджена уява, наводили на мене страх, що був тим більший, чим менше ясно піймав я причину їх творення. Сі малюнки стоять іще тепер переді мною мов живі і я даром силкуюсь зрозуміти хоч дещо, що дасть очеркнутись в межах писаного слова. Юшер вспів при найбільшій простоті та ясности начерку прикувати увагу глядача та заволодіти нею Як що істнував взагалі чоловік, що змалював ідею, то був се Родеріх Юшер. Бодай для мене в тодішніх обставинах — мали ті відорвані, чисті думки, які сей мелянхолїк кидав на полотно, справді прескорбну силу невиносимої трівоги, якої я ніколи не зазнавав, хиба тінь її при огляданню рішучо палких, а при тім реалістичних задумів Фуселього*.
Тут спробую тільки передати словами одну фантазію мойого приятеля, що була строго пронизана духом абстракції На малому образі з'ображено нутро велитньо-довгого, прямокутного склепіння чи тунелю. Низькі, гладкі, білі мури були безкрайні й без окрас. Деякі дрібниці на малюнку мали з'образити ідею, що сей хідник є в підземеллю. Притім не можна було відкрити на цілій його просторони нігде виходу, ні смолоскопа, чи якогось штучного світла. Всеж таки видно було у склепінню струю блимаючих промінів, що надавали усьому загадочний блеск.