Але знаходилася вона ще дуже й дуже далеко, ми бачили її простим оком тільки як блакитну зірочку.
Мартін обчислив, що ми зможемо підійти до цієї планети через сімдесят днів.
День останній, він же перший.
Мені здасться, що всі оті чотири з гаком роки нашого польоту міжзоряним простором промчали швидше, аніж оці сімдесят днів. Але хай там як, та все вже позаду.
Мартін здійснив маневр наближення до планети блискуче. Цього разу ми до камер не лягали, бо гальмування було повільним.
І ось ми кружляємо над планетою на висот, близько двадцяти тисяч кілометрів. Два великі континенти, сила-силенна островів. Океани менші, аніж на Землі — вода вкриває менше половини поверхні. Забарвлення суходолів не милує око — дуже мало зелених тонів, здебільшого жовті та руді.
— Тату Роб, — поцікавився Джек, — а звідки ми дізнаємося, як звуть нашу планету?
— Вона ще безіменна, — засміявся я. — Для нас це — “терра інкогніта”, невідома земля.
— Ось ви її й назвали! — вигукнув Мартін. — Хай вона так і зветься: Терра!
Ми ще тиждень кружляли навколо Терри, вибираючи місце для посадки. Март хотів посадовити “Ластівку” на континент, але я заперечив:
— Нам потрібен ізольований від тваринного світу острів. Він має бути не дуже далеко від континенту в зоні субтропіків, де не холодно і не жарко, та ще й досить великий.
Кінець кінцем такий острів ми визначили.
— Увага! Екстрений старт… тьху, тобто фініш! — скомандував Мартін і це витримав — зареготав. — Одне слово, сідайте в крісла та прив’язуйтесь якнайміцніше!.. Ну, готові?
У відповідь залунало одностайне: “Готові!”
— Увага!.. Вмикаю посадочний автомат!
Знову на груди навалився тягар. Знову перед очима пливуть барвисті кола, а до горла підкочується нудота. Останнє, що пам’ятаю — напружене, зосереджене обличчя Мартіна біля командирського пульта.
Коли я прийшов до тями, навколо було тихо. Руки й ноги були чужими, важенними — то діяла сила тяжіння планети.
Тож як ти зустрінеш нас, Терра, наша земле обітована?!
Леонід Сапожников
ПАРІ
Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився красиво пов’язувати краватки — і вони безповоротно вийшли з моди. Домігся прихильності головного редактора — і той поступився місцем кібернетичній машині. Правда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і кмітливість — цим машину не здивуєш. Шефові імпонували розгалужені зв’язки Шоу в діловому та науковому світі, які він уміло налагоджував, ніжно випещував і, найголовніше, вмів використати в потрібну мить. Їм, цим зв’язкам, Боб був зобов’язаний своїм польотом на Місяць і разючим репортажем про небувалий моральний занепад на його зворотному боці… Вони ж, ці зв’язки, дозволили йому — єдиному з журналістів — дістати запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.
У вітальні професора зібралось невелике, але вишукане товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейпфрут, невідомий представник відомого міністерства та ще з півдюжини обранців. Шоу підсів до психолога:
— Вам, звичайно, відомо, докторе, що задумав старий?
— Маленьке парі, — посміхнувся Боді. — Якщо ви не боїтесь програти ящик шампанського, можете ввійти зі мною в пай.
— Добре, — погодився Боб, — а які умови?
— О, умови зовсім незвичайні… А втім, он і професор, зараз він сам усе розповість.
Кувиркот, молодявий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, який приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тоненьку книжечку.
— А. М. Тьюрінг, — урочисто виголосив він. — “Чи може машина мислити?”
Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофонові, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він умудрився переплутати Вольта з Вольтером і пам’ятав, як йому перепало.
— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанні кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-пoкручі, викликали у багатьох страх і ненависть. Гірші представники інтелігенції відчули в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її не фізично, але морально. Машину нагороджували образливими епітетами: “електронний бовдур”, “електронний кретин”, журнали рябіли авторитетними заявами типу: “Машини не думають і думати ніколи не будуть. Думати можуть лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок”. І це писалось у той час, коли процес мислення був найбільшою загадкою для науки, коли тлумачні словники водили читачів по порочному колу: “Мислити — значить міркувати, міркувати — значить мислити!”