І тільки коли йому набридло кепкувати з нас, він розкрив свою “таємницю”.
Я навмисне взяв у лапки це слово. Теж мені “таємниця”! Просто ніхто не міг припустити, що радянський учень, піонер, здатний на такий обман!
Ви тільки уявіть: Мезон з’єднав кабелями обох кібер-учителів — основного й резервного, вклав у контрольну щілину свій табель і натиснув на кнопку. А далі все пішло само собою: один кібер запитував, а другий негайно відповідав. Десять обов’язкових запитань — десять абсолютно правильних відповідей; десять додаткових — те ж самісіньке. Отже — п’ятірка, п’ятірка, п’ятірка!
Мої безпринципні товариші вихваляли Мезона за винахідливість. І тільки я, як і личить піонерові, виступив проти таких негідних методів одержання оцінок.
Буду об’єктивний: Мезон визнав мої критичні зауваження і сказав, що вважає ці оцінки недійсними. Він викликав наставника, розповів йому правду. Наставник спочатку розгнівався за попсований табель, та коли виявилося, що Мезон справді не копирсався в електронній схемі кібера, — посміявся і дозволив скласти залік по-справжньому. Звичайно яг, Мезон одержав трійку. Я мав повне право зажадати програну ним “гагарінку” (адже переміг кінець кінцем я!), але великодушно не зробив цього.
Я міг би розповідати та розповідати про Мезонові витівки, але сподіваюсь, що досить і вищезгаданого. Кожен побачить, що легковажність та пустощі були притаманні гром. Книшеві Д.М. ще з дитинства; що саме ці риси мали неодмінно штовхнути його на злочинний шлях. На жаль, я усвідомив це надто пізно!
Громадянин Книш Д. М. почав схиляти мене до злочину ще рік тому, коли ми тільки-но закінчили 4-й клас. О, коли б ви знали, скільки атак мені довелося витримати, — адже Мезон надзвичайно настирливий, красномовний і підступний! Я опирався аж до… Але ні, я мушу розповісти про все докладно.
Так от, почалося все з незначного: коли ми скінчили 4-й клас, мій батько, професор І. М. Ляпсус, завідувач відділу мінералогії Київського музею астронавтики, запросив мене з Мезоном на відкриття нової експозиції.
Не буду розповідати, як ми зраділи такому запрошенню, — мабуть, ви всі вже побували в тому музеї і на власні очі побачили і вулканічні туфи Місяця, і криваво-червоні піщаники Марса, і поцятковані алмазами блакитні глини Венери, і райдужні силікони з Меркурія, і таємничі електрети з кілець Сатурна. Тепер їх може бачити кожен, але тоді ми з Мезоном були першими хлопчаками, перед якими розкрилися всі оці неоціненні скарби.
Мій батько, — слід віддати йому належне, — людина дуже талановита, прекрасний організатор і вчений. Під його керівництвом працівники музею створили по-справжньому чарівну експозицію: кожній планеті Сонячної системи виділено окремий великий зал, де майже повністю відтворена ілюзія “дійсності” краєвиду.
Заходиш — і аж моторошно стає: перед тобою розкривається незнаний казковий світ; ти можеш помацати рукою те каміння, яке ще зовсім недавно лежало на поверхні Місяця чи Венери, ти стоїш саме на тому грунті, на якому колись стояв кібер-розвідник, а стереоскопічне рухоме зображення довколишнього простору точно відповідає картині, яку зафіксували об’єктиви його гоніовізорів.
Особливо нас вразив Меркурій. Коли заходиш до того залу, то мимохіть заплющуєшся: освітлення там таке яскраве, що навіть темні окуляри мало допомагають. А коли очі дещо призвичаяться — починаєш розрізняти деталі просто-таки фантастичного пейзажу.
Довкола буяють фарби. Криваво-червона межує з яскраво-синьою, абсолютно чорна — з сліпучо-білою. Пливуть над планетою отруйні фіалкові випари, закручуються в смерчі, і тоді в густозоряному небі починає вихилятися неймовірно красиве полярне сяйво. Поміж жовтих скель дзюрчить струмочок розплавленого олова. А на його “березі” просто на очах виростають химерно розгалужені “кущі”. Тільки ні, то не рослинність. Це так утворюються кристали сульфідних сполук. Досягаючи певної висоти, “гілки” обламуються від власної ваги, падають і одразу ж розпливаються озерцем маслянкуватої рідини, з якої знову підводяться “пагінці”. А на дальньому плані, “на обрії”, весь час блукає марево — цей незмінний атрибут краєвидів Меркурія. Оптичні феномени там такі яскраві й реальні, що після Першої експедиції було навіть зроблено спробу шукати меркуріанські “міста” та меркуріанських “тварин”. Звичайно ж, нічого не було знайдено. Меркурій — мертва планета.