Цього разу я навіть зрадів пагоді перепочити — давалася взнаки перенапруга останніх передстартових днів. Солодко випроставши плечі, я сів у крісло поруч автобіба. Захисних пасків я не застебнув, хоч знав, що професор прочитає мені довжелезну нотацію, якщо помітить.
І раптом на мене навалився неймовірний тягар; щось шпурнуло мене на спинку крісла, придавило груди й живіт — ні зойкнути, ні зітхнути. А потім все довкола розпливлося в рожевому тумані.
Опам’ятався я з відчуттям дивної легкості в усьому тілі. Я повільно плив у повітрі вздовж м’якої обшивки стін бібліотеки. В голові дзвеніло, перед очима мерехтіли кольорові плями.
“Що трапилось? — міркував я гарячково. — Невже “Ластівка” стартувала і мчить кудись у безвість?!”
Так, сила тяжіння зникла: по всій бібліотеці сновигали речі, яким за звичайних умов личило б спокійно лежати там, де їх покладено: аркуші паперу й олівці, монтажні дроти й шурупи, мій шарф і електричний паяльник, якого я, на щастя, сьогодні не вмикав.
Рятуючись од викрутки, яка намірилася клюнути мене в лоба, я відштовхнувся рукою від стіни — й одразу все пішло шкереберть. Крісло, яке висіло наді мною, опинилося далеко внизу, потім збоку, потім знову над головою. Я закрутився млинком і вже не міг визначити, де верх, а де низ. До шкіряних петель, припасованих на обшивці, дотягтися не вдавалося.
На мить мені стало моторошно: адже так можна обертатися вічно! Але зразу ж я згадав інструктаж професора: у світі невагомості можна зрушити з місця, коли кинеш у протилежний бік щось важке.
В моїх кишенях не було нічого, вартого уваги. А втім, стривай — запальничка! Розмахнувшись щосили, я шпурнув її собі за спину, але, мабуть, невдало: коли досі я крутився довкола вертикальної осі мого тіла, то тепер почав перевертатися ще й через голову. До того ж клята запальничка сновигала по всьому приміщенні, немов оса, і вже кілька разів замалим не влучила в мене. Сам не знаю як, але кінець кінцем я таки схопився за петлю на стіні.
Кілька хвилин я висів нерухомо, відпочиваючи. Запаморочення миналося, в голові яснішало. І тут раптом мене опекла думка:
“Але ж у “Ластівці”, крім мене, були діти!.. Що з ними?”
З петлі на петлю я хутенько пересунувся до дверей, відчинив їх і виплив у коридор. І тут я вперше почув тишу. Тобто тиша стояла і в бібліотеці, але там я на неї ще не звертав уваги. А тут було повне безгоміння, абсолютна тиша.
“Невже діти загинули?.. Невже загинули?..” — ця думка не давала мені спокою, поки я, чіпляючись за металеві скоби, що негустою драбинкою простягайся по стінці коридора, добирався до кают-компанії.
На щастя, моя тривога була безпідставна. Щойно я відчинив герметичні двері, як почув веселий регіт. Сміялися всі — і маленький Джек, і Сабіна, і Марія: посеред кают-компанії, борсаючись, як жук на мотузці, висів Мартін. Як я кілька хвилин тому, він марно намагався дотягнутися до найближчої петлі на стіні.
Найдужче реготав Джек, аж у долоні плескав. Дивлячись на нього, не можна було стримати сміху, і я з задоволенням приєднав свій бас до дзвінких дитячих голосів. Я сміявся і радів, що всі вони живі й неушкоджоні; що не плачуть і що мені не треба їх умовляти й заспокоювати, чого я, до речі, робити не вмію.
Зачепившись ногою за петлю, я дотягся до Мартіна, підштовхнув його в бік найближчого крісла:
— Лети!
В тому кріслі лежав маленький Джек. Його блакитні оченята з цікавістю стежили за нашими маніпуляціями. І раптом, коли Мартін уже наближався до крісла, малий вигукнув: “Я теж хочу так!”, вислизнув з-під захисного паска і помчав йому назустріч. Мартін перехопив його; вони вдвох помчали до стелі, відштовхнулися від неї і обрушилися на мене. Я схопив Мартіна за ногу, Джек — мене за плече, і ми всі троє крутонули млинка в повітрі, аж доки нас не віднесло до стіни, де ми змогли схопитися за петлі. Сміялися всі — і глядачі, і ми.
Кінець кінцем ми таки добралися до крісел, пристебнулися поясами, щоб не зірватися знову в подорож від якогось необережного руху. Тепер можна було обміркувати, що сталося.
— Мартін, це не ти часом запустив “Ластівку”?
Я запитував недарма: хлопчина був улюбленцем професора і мав доступ в усі закутки корабля. Мені здається, старий мав на меті зробити його своїм помічником.
— Ні, сер, я не підходив до пульта.
— А інші?
— Ми теж не підходили до нього… — Марія ніяк не могла знайти потрібне слово. — До цієї шафи, сер. Ні я, ні Сабіна, ні Джек.
— А чому закриті ілюмінатори?
— Автоматика, сер! — лукаво відповів Мартін. — Хіба ви не знаєте?
— Гм… А як вони відчиняються?
— Жовта кнопка на пульті праворуч, сер.
Аж тепер я звернув увагу, що сиджу в кріслі командира корабля. Ну, так де вона, ота кнопка?
Ілюмінатори відчинилися безшумно. В одному була густозоряна темрява, в другому виднілася величезна, сповита блакитним серпанком куля. Земля. Отже, ми таки в космосі, та ще й далеченько від рідної планети!
— Увага! — пролунав з гучномовців голос професора. — Всій команді — до їдальні. На сніданок — по одній тубі номер один, дві туби номер два, дві туби номер чотири.
“Отже, професор в “Ластівці”! — подумав я. — В такому разі не страшно”.
Дуже не хотілося покидати затишне крісло і вирушати в карколомну подорож, проте голод — не свій брат: ми всі вже хотіли їсти.
— Ну, Март, вперед!.. Сміливіше! Коли що — я тебе спіймаю.
Набутий досвід не минув марно: Мартін спритно перебрався до крісла Джека, взяв малого за руку, м’яко відштовхнувся від опори і повільно поплив до виходу. Цілком задовільно впоралася з завданням Марія. Сабіна ж розлучитися з кріслом боялася, мені довелося везти її на плечах аж до їдальні.
Ми сподівалися зустрітися там я професором, але його не було. Отож, ми почали снідати. В тубі № 1 було щось схоже на суп-пюре, в тубі № 2 — паштет, в тубі № 4 — ананасний сік.
Чудна то була картина, якщо поглянути на нас збоку! Уявіть: посеред їдальні висить здоровенний чолов’яга (це я) і щось смокче з великого тюбика; під кутом до нього в повітрі примостилась білява дівчинка в блакитному комбінезончику, зосереджено видавляюючи з туби залишки супу; дещо осторонь тримається однією рукою за шкіряну петлю трошки старша дівчинка, чорнява; а в одному з кутів приміщення, з головою сховавшись у шафі з тубами, дригає ногами підліток-негреня.
Не обійшлося без пригод: малий Джек надто різко натиснув на тубу, з неї порскнув струмінь соку, який враз збігся в кульку, що помчала через всю їдальню, розплющилась об стінку і розпливлася по ній, завдавши нам додаткової турботи.
Після сніданку ми повернулися до кают-компанії. Втомлені діти враз заснули, та й мене хилило на сон. Голос професора заспокоїв мене: якщо командир на кораблі — він зуміє посадити “Ластівку” на Землю, навіть коли старт був випадковий і передчасний… Тільки чому він од нас ховається?.. Ат, мабуть, так потрібно.
Але становище не прояснилося, навпаки, воно ускладнювалося! Нас розбудив голос професора:
— Увага! Увага!.. “Ластівка” перебуває на стаціонарній орбіті, відстань до Землі — сорок тисяч кілометрів. Початкову програму виконано, через дві години буде ввімкнуто головний двигун… Командо, увага!.. Зараз усім пообідати і зайняти місця в амортизаційних камерах. Прискорення сягатиме п’ять “же”, пишатися в кріслах небезпечно!
З обідом упоралися швидко, але я все зволікав з виконанням команди, сподіваючись, що з’явиться професор. Однак його не було, а часу вже лишалося обмаль.
“А, хай буде, як буде!” — вирішив я, і ми вирушили у відсік амортизаційних камер.
Камерою називалася ванна з герметичною кришкою. В неї лягав космонавт у скафандрі, кришка зачинялася, камеру вщерть заливали водою, — і тоді вже людині не були страшні найдужчі поштовхи та удари: рідина передає тиск рівномірно на всі боки. Зв’язок між космонавтами та контроль за їх станом мав здійснюватись за допомогою кабелів, які треба було приєднати до скафандрів всередині камери.