Не знаючи вірно я роблю, але географію та історію я виключив з програми начисто. Навряд чи вони нам придадуться.
День сороковий.
З легкої руки Джека мене всі звуть “тато Роб”, навіть Мартін. Мені дедалі більше подобається це кмітливе негреня. А Марія — непокоїть. Правда, вона вже не так нітиться. Сяк-так відповідає урок. Видно, що докладає зусиль, але… Чи то вона ще бентежиться, чи я надто запізнився з навчанням.
Адже то не жарт: навчати майже дорослу дівчину, яка ніколи в житті не вчилася! Математика, правда, дається їй легше за англійську мову.
День сотий.
Вчора ввечері, роздягаючись, звернув увагу на свій костюм. І сорочка, і штани геть подерлися до дірок. Не краще з одягом і у Мартіна. Як же я забувся: адже у нас на складі сила-силенна всякого одягу!
Сьогодні вранці побували на складі. Дійсність виявилася не такою радісною, як уявлялася: так, одягу багато, але все — комбінезони; красиві, легкі, проте завеликі. На Мартіна ще так-сяк, а от на інших…
Я запитав у Марії, чи вміє вона шити?
— Вмію, тату Роб, місіс Мандер навчила мене.
Одну з вільних кают ми перетворили на “ательє мод”, і Марія стала в ньому головною кравчинею, — я тільки відрегулював їй електричну швейну машину. На вечерю Марія з Сабіною з’явилися в гарних, добре припасованих оранжевих комбінезонах, а Джек — у курточці й коротких штанцях. Я радий: з Марії вийде справжня господиня нашої невеликої сім’ї.
Мабуть, оцей перший успіх підбадьорив її. Сьогодні вперше вона зголосилася зіграти зі мною в теніс, — досі грала тільки з Сабіною та Мартіном. — і мені довелося докласти чимало зусиль, аби уникнути поразки. Полохлива покірність, набута за роки служницького життя, поступово покидав Марію. Вона відчула себе рівною серед рівних і вже тримається вільніше. З навчанням справа також поліпшилася. Вона вже перегнала Сабіну.
День сто сорок перший.
За моїм розрахунком сьогодні на Землі Новий рік. Щоб хоч якось прикрасити наше одноманітне життя-буття, вирішили влаштувати свято.
Був справжній бенкет, — я навіть спорудив бісквіт, сяк-так запрограмувавши кібер-кухаря. Шкода тільки, що замість яєць довелося використовувати яєчний порошок.
Після бенкету почалася циркова вистава — “Дресировані звірі”. Спочатку виступала приборкувачка з левом. Лев слухняно крутив сальто в повітрі, ходив по канату, стрибав через обруч, тільки обруч не горів, бо. по-перше, не слід даремно витрачати кисень (біс його знає, що там за система регенерації повітря!), а по-друге, можна опектися. Як і личить цареві звірів, лев подеколи гнівався і голосно рикав; тоді приборкувачка ляскала бичем і владно наказувала: “Спокійно, Цезар!” Лев одразу ж заспокоювався і продовжував програму.
А потім по арені помчав скакун, а на ньому стояла гарненька вершниця, виконуючи всілякі гімнастичні вправи. Правда, вона зірвалася з спини коня саме в ту мить, коли посилала глядачам повітряний поцілунок, але розумний кінь встиг підхопити її на руки. Коня теж виконував Мартін, а приборкувачкою лева і водночас вершницею була Сабіна, якій Марія пошила красивий цирковий костюм.
Відкриття
День двісті двадцять восьмий.
Сьогодні вранці, зайшовши до кают-компанії, я побачив Марію. Вона стояла перед лівими дверима, зосереджено дивлячись на кодові диски.
Ми з Мартіном не один раз гадали, що криється за цими дверима. Март запевняв, що професор цю каюту облюбував під свій кабінет, отже, саме там і можна знайти всі потрібні нам креслення та розрахунки. Однак скільки ми не пробували, відчинити двері не вдалося, отож ми вирішили поки що не чіпати їх, — виламаємо пізніше, коли почнемо хоч трошки розумітися на небесній механіці та астронавігації. Тому-то я і здивувався, побачивши тут Марію.
— Що ти тут робиш? — запитав я.
— Я ніби пригадую, яке слово набирав на дисках професор, — відповіла вона заклопотано. — Навіть ні, було два слова… Пам’ятаю, він наспівував собі під носа: “фью-фью… фью-фью-фью”. Не свистів, звичайно, а… А якось так: “Ю-їй… га-га-ї”.
— Ану, повтори, повтори! — мені вчулося в цих звуках щось дуже знайоме.
— Ю-їй, га-га-їн!
— Юрій Гагарін?! — вигукнув я.
— Так, так! — радісно ствердила Марія.
— Та чи ти знаєш, хто це такий?!.. Це… А втім, я тобі про нього ще розповім! Давай-но краще перевіримо, як вплине це магічне ім’я на наш кодовий замок!
О, воно подіяло чудесно! Щойно я набрав останню літеру, як дзенькнули засуви і двері повільно одчинилися.
Так, це справді був кабінет професора: біля стіни стояв величезний письмовий стіл з диктографом, по праву руч — заповнені книжками шафи з написами: “Астронавігаційна апаратура”, “Програмування кібер-штурмана”, “Орбітальний політ”, “Дослідження планет”, “Конструкція корабля” і таке інше.
Я взяв у руки один із томів. То була не книжка, а зшиті воєдино машинописні сторінки. Я спробував читати текст — і в мене аж мурашки по спині перебігли: та це ж справжня китайська грамота!.. Ні-ні, написано було англійською мовою, і навіть математичні знаки були мені знайомі, але я не розумів нічого. Анічогісінько!
І все ж я радий: з’явилася цілком конкретна, визначена мета; знайдено все, що потрібне для мандрівників у Невідоме!
З завтрашнього дня візьмемося за навчання ще наполегливіше. Чомусь переконаний, що Мартін незабаром не тільки наздожене, а й випередить мене.
День двісті сорок дев’ятий.
Сьогодні Джек зробив нам подарунок. Доки ми з Мартом вивчали схему пульту керування “Ластівкою”, малий самостійно подався до бібліотеки, щоб переглянути якийсь мультфільм. Гадаючи, що мультфільмам відповідає літера “М”, він випадково набрав код симфонічної музики. Потужні акорди пролунали на весь корабель так несподівано й велично, що мені аж моторошно стало.
Ніколи раніше я не уявляв, що музика може бути такою красивою! Досі я знав пісеньки-шлягери типу “Крихітка Мері”, танцював не тільки сучасний “Уа-уа”, а навіть допотопний твіст. Правда, я чув, що існує якась “серйозна музика”, проте навіть не знав, що це таке.
Ми з задоволенням прослухали всю річ, а потім почали допитуватися у Джека, як вона зветься. Він не пам’ятав. Понад годину ми набирали код навмання, аж доки знову пролунали урочисті акорди. Виявляється то був Перший концерт для фортепіано з оркестром Чайковського у виконанні Ван Кліберна. Відтепер будемо слухати музику щовечора.
День триста шістдесят п’ятий.
Минув рік. Багато це чи мало? Не знаю. Для нас цей час минув швидко. Дітлахи стали моєю справжньою сім’єю, я полюбив їх. Раніше я завжди непокоївся, думаючи про майбутнє, побоююся й тепер, але вже набагато менше. Навіть якщо зі мною щось трапиться, Март (він уже випередив мене з математики і почав вивчати астрономію) зуміє стати справжнім командиром корабля. Але це — в майбутньому, а зараз ми все ще так і не знаємо, куди намірявся летіти професор і куди ми летимо насправді, а головне — чому “Ластівка” стартувала передчасно.
Щоб розважити дітлахів, улаштували. свято. Відтепер у нас буде власний Повий рік, “Ластівчин Новий рік”.
День триста вісімдесят дев’ятий.
Джек тепер згадує про матір дедалі рідше. Тільки ось сьогодні перед вечерею сказав:
— А от коли мій тато, — отой, що був на Землі, — виїздив куди-небудь, він завжди дзвонив по відеофону. Тату Роб, давай подзвонимо мамі, хай вона швидше нас наздоганяє.
Любе малятко, лазерний передавач “Ластівки” не працює, та навіть коли б я зумів його налагодити, рубіновий промінь навряд чи дійшов би до Землі — вона від нас дуже, дуже далеко. Та як і розшукати її в міжзоряному просторі?
День п’ятсот сорок восьмий.
Після вечері ми з Мартіном засиділися в бібліотеці, розбираючи навігаційне рівняння орбітального польоту, і проґавили час ритуального “На добраніч!” Та все ж, проходячи повз “дівчачу” каюту, я тихенько відчинив двері. Почув Маріїне шепотіння: