Потім у темряві його наелектризований страхом чуб випромінював легке сяйво на зразок полярного.
Загалом життя на борту проходило в межах норми. Корабель без усяких пригод просувався до своєї мети — планети Супремум, на якій телеінтелектрометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі ми мали встановити причину дивного мовчання колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилась двадцять років тому й відтоді не подавала ніяких ознак життя. В службовому додатку до Зоряного регістру вказувалось, що сто шість чоловік, які переселились на Ейвілеус, були особами без певних занять.
…Якось уночі я прокинувся від того, що хтось полоскотав мою ногу. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив величезного тигра, який по-господарському принюхувався до моєї висунутої з-під ковдри ноги. Із швидкістю блохи я відстрибнув подалі в куток і прикрився подушкою, немов щитом. Тигр похмуро дивився на мене бурштиново-зеленими очима. Я гарячково намагався пригадати які-небудь придатні в цій ситуації відомості про тигрів, але в голові вперто спливала одна і та ж фраза: “Особливо ціняться їхні колінні чашечки, з яких готують активні ліки від подагри”. За дверима каюти почулися кроки Сташека: його чергування скінчилось, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння одразу пройшло. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, а другою з войовничим криком пожбурив подушку в нахабну морду володаря джунглів. Здивований Сташек завмер на порозі:
— Що сталося, старий?
— Тигр! — відповів я, нишпорячи очима по каюті. — Обережно! Він щойно був тут!
Губи Сташека розтяглись у розуміючій усмішці.
— Смугастий? — діловито спитав він.
— А який же іще!..
— А може, в клітинку?
Я розлютився:
— Бортінженере Заремба, облиште непотрібні жарти! На борту корабля знаходиться тигр! Негайно озбройте особистий склад імпульсаторами!
Сташек демонстративно виструнчився:
— Дозвольте доповісти, товаришу командир корабля, імпульсатори не заряджені!
— В такому разі, — вигукнув я, відчайдушно борючись із блискавкою комбінезона, — оголошую вам за халатність догану із занесенням у бортовий журнал!
— Дозвольте вам нагадати, — єхидно повів бровою Сташек, — що, згідно інструкції номер дванадцять-бе, імпульсатори належить ставити на зарядку за годину до початку посадочного маневру.
— Гаразд, твоя взяла, — махнув я рукою. — Але тигр був. Ти ж знаєш, кошмари мене по ночах не переслідують.
— Здається, в усьому винен я, — почувся з верхньої полиці тихий голос космобіолога.
— Ви?!
Бернард не жартував. Він дивився на нас з білосніжного простирадла сумовитими лагідними очима.
— Чи не хочете ви сказати, — почав я, холонучи від страшної підозри, — що звір з’явився на борту завдяки вам?
— Боюся, що саме так, — щиросердно відповів Бернард.
— Звичайно, він потрапив до вашого біологічного вантажу помилково. Ви переплутали його з каністрою формаліну або з рентгенівською установкою. Тепер, оскільки нічого вже не зміниш, він прикрашатиме нам життя і створюватиме затишок. Буде тертись об коліна й муркотіти… Чи знаєте ви, як офіційно зветься ваш вчинок?
— Космічна контрабанда підвищеної небезпечності! — жваво підказав Сташек.
Бернард застогнав від жаху:
— Ви мене неправильно зрозуміли! Не брав я його з Землі, ось вам слово честі!
Я подивився на космобіолога м’яким батьківським поглядом.
— Якщо ви зараз скажете, що впустили тигра в корабель під час польоту, то мені доведеться оголосити себе Гаєм Юлієм Цезарем.
Доручивши Сташеку провести розслідування, я пішов до кабіни, де комп’ютер пронизливими дзвінками вимагав до себе уваги. Я проглянув три варіанти посадки, які він рекомендував, і лишився незадоволений; потім змінив вихідні обмеження і дав команду розв’язувати задачу наново. В моїй голові наморочилось від голоду. Я дуже яскраво уявив собі нашу традиційну яєчню з рожевими кусочками шинки, і раптом… На пульті комп’ютера, мов на скатертині-самобранці, з’явилася сковорідка з яєчнею. З’явилась нізвідки, з повітря, з блиску зірок. Краї яєчні були апетитно підрум’янені, а жовтки загусли саме як треба.
Я міцно зажмурився, розплющив очі — ні, видіння не зникло. Більше того, сковорідка тихенько потріскувала. Я боязко доторкнувся до неї і відчув під пальцями гарячий метал. В кабіні привабливо запахло камбузом.
Комп’ютер знову задзвонив. “Задача не має розв’язання, — горіло на табло. — Послаб обмеження”.
— І ти Брут! — гірко сказав я комп’ютеру. День починався препогано.
Покінчивши нарешті з непокірною задачею, я скоса зиркнув на яєчню, в душі чекаючи якоїсь каверзи. Мої передчуття збулися: яєчня безслідно зникла. Втім, слід лишився: на світло-зеленому пластикові пульта красувалась випалена сковорідкою пляма.
“Здається, в усьому винен я”, — прозвучало в мене у вухах зізнання Бернарда. Невже фокус із яєчнею — теж діло його рук? Може, він фокусник? Ілюзіоніст-аматор, який спеціалізується по тиграх і яєчнях? Однак пляма на пластикові беззаперечно доводила, що принаймні сковорідка була реальною.
— Алло, Панасе! — обірвав мої роздуми збуджений Сташеків голос. — Постарайся прийти в каюту, тут…
Його слова заглушив грізний рев.
Помчавши кулею в каюту, я побачив дивну картину: скуйовджений Бернард підстрибував то на лівій, то на правій нозі, вигукуючи надтріснутим голосом якісь імена, а Сташек, без краватки, в змокрілій від поту білій сорочці, енергійно диригував його стрибками.
— Придумай що-небудь, — благально вигукнув Сташек, — довго він так не витримає! Головне — відволікти його уяву, щоб він не думав! І-і-і — жіноче ім’я! І-і-і — чоловіче! І-і-і — раз! І-і-і — два!
— Тонн! Коля! Галя! Петя! — вигукував Бернард, чесно витанцьовуючи перед Сташеком.
— Що тут коїться? — ошелешено спитав я. — Про що він не повинен думати?
— Про тигра! Варто йому уявити тигра — і той тут як тут. За Мак-Корміком… Ну, вище! Голосніше! Три-чотири!
Я стукнув себе по лобі: як же я одразу не здогадався! Та ще ж із студентської лави була відома гіпотеза Мак-Корміка про те, що в деяких районах Всесвіту можливий “феномен матеріалізації ідей” — перетворення енергії в матеріальні об’єкти під дією інтелектуального поля особи. Гіпотезу цю багато хто вважав курйозом, тим паче, що Мак-Кормік не міг конкретно вказати, в яких районах Всесвіту вона має шанси підтвердитись.
І ось ми, здасться, потрапили саме в такий район. Уявлення тут стає на якийсь час реальністю… Я згадав книжку, яку читав перед тим увечері Бернард. Вона звалася “В пазурах тигра-людоїда” чи щось подібне. Принаймні з її обкладинки люто позирав хижак, точнісінько такий, як наш нічний гість. Я чітко уявив його ікла і, спохопившись, швидко озирнувся навколо.
Тигр, на щастя, не з’явився.
— Я… більше… не можу… — видушив із себе Бернард, катастрофічно послаблюючи теми стрибків. — Залиште швидше цю каюту, замкніть мене, а то я вже бачу Його вуса!
Сташек ледве не застогнав у відчаї.
— Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда очима гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам добре й спокійно. Ви тримаєте в руці щось зовсім невинне — наприклад, склянку з холодним молоком.
— Я вас благаю, — стрепенувся Бернард, впустивши на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних асоціацій! Молоко п’ють коти, а Він же із сімейства котячих!
— Ви маєте рацію, молока нема, — поквапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка клеверу, ви вдихаєте його тонкий аромат…
Бернард із жахом пожбурив квітку:
— Ви штовхаєте нас на загибель! Це ж простий ланцюжок: клевер-бджоли-ведмідь, а звідси до Нього один крок!
— Відпочинь, Сташеку! — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не треба себе мучити. Уявляйте собі на здоров’я вашого тигра, тільки он у тому кутку каюти.
Я показав Бернардові вільний куток і якомога швидше уявив собі там клітку з легірованої сталі. Через кілька хвилин мій розрахунок виправдався: непокірна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме в тому кутку. Жахливе ревіння струсонуло каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас — принаймні на якийсь час. Сташек, що втратив мову від надміру вражень, радісно ляснув мене по спині.