— Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, вивихнув собі ногу…
Ми підлетіли до місця, де раптово зник Бернард. Вхід у печеру загороджували брили синюватої глинистої породи.
— Алло! Ваше падіння спричинило невеликий обвал! Потерпіть кілька хвилин: ми розчистимо вхід! Матеріалізуйте собі поки що ліхтар.
Ми скинули реактивні жилети і взялися до роботи. Схил яру над нами був увесь у небезпечних тріщинах, що вимагало великої обережності.
— Алло, алло, я бачу прозорі ящики! — почувся в навушниках збуджений голос Бернарда. — 3 маслом, сиром, ковбасою… Два штабелі до самої стелі. Між ними прохід. Послухайте, там далі хтось є! Я щойно бачив тінь… вогнисті очі…
— Спокійно, ми вже поряд! — крикнув я, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, чи варто про них думати?
— Е-е… Ні, справді, воно наближається!
Ми із Сташеком дружним зусиллям відкотили вбік останню брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, прожогом вискочив назовні. Можна було подумати, що за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалась хирлява, обросла волоссям істота у вельветових штанях із заклепками та в одягненій просто на голе тіло дамській горжетці. На шиї на срібному ланцюжку теліпалось жовте ікло якоїсь тварини.
Істота зажмурилась, почухала фіолетовими нігтями груди і тричі чхнула — мабуть, від свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула нам.
— Хелло, чваки! Пошмалити?
Ми ввімкнули обладнані в наших шоломах універсальні космічні транслятори. Вони зв’язались із бортовим комп’ютером, який миттю переклав:
— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи нема закурити?
— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?
Чвак гордовито тицьнув себе пальцем у груди:
— Боб.
— Ви з колонії “Люкс”? А де решта?
Чвак склав два пальці у вигляді хреста.
В його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.
— Ви хочете сказати, що вони загинули? — вигукнув я. — Але чому?
Боб нічого не відповів.
— Віскі? — спитав він, цмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?
— Чи є у вас віскі, жувальна гумка, дівчата? — монотонно переклав комп’ютер.
Одержавши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і зник у своїй печері.
— Ну й тип! — покрутив головою Сташек. — Просто не віриться. Чи не витвір це уяви нашого шановного Бернарда?
— Що ви! — обурився космобіолог. — Нічого подібного я не зміг би собі уявити!
— Хлопці, — попросив я, — облиште емоції. Якщо ми хочемо дізнатися, що сталося з колонією, треба сподобатись Бобу. У вас, Бернарде, має бути спирт. Чи не погодитесь ви пожертвувати півсклянки?
— Не чіпляйся даремно до людини, — сказав осудливо Сташек. — Ти забув, де знаходишся?
Він зробив рукою кілька пасів і жестом фокусника підніс мені пляшку з безбарвною рідиною:
— Можеш не нюхати. Ректифікат.
— Тьху ти, до дідька, — пробурмотів я, намагаючись приховати ніяковість, — все не можу звикнути до тутешнього солодкого життя…
— Може, бажаєте жувальну гумку? — натхненно продовжував Сташек. — Будь ласка! Ця з лимонним присмаком, а ця — з м’ятним. Що ж до цигарок, то наша фірма пропонує вибір з кількох сортів…
— Досить! — благально вигукнув я. — Скажи мені краще, навіщо Бобові клянчити? Адже науявляти собі вдосталь цигарок чи жуйки — просто дурниця. Може, ви, Бернарде, допоможете розгадати таємницю?
— Спробую, — сказав, замислившись, Бернард. — Та для цього нам доведеться… — він з огидою подивився на печеру, — поговорити з Бобом ще раз.
Чвак сидів навпочіпки біля підніжжя своїх продовольчих пірамід і вминав кільце копченої ковбаси.
При нашій появі він глухо загарчав і напружився, наче перед стрибком.
— Приємні новини, Бобе! — миролюбно крикнув я, показуючи пляшку. — Ми дещо для вас знайшли.
— Ві-іскі! — простогнав чвак, дивлячись на пляшку, як зачарований.
— Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про решту колоністів. Що їх згубило? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо?
Чвак, не зводячи очей а пляшки, знову став наминати ковбасу.
— Мені здається, ви переоцінюєте його можливості, — сказав Бернард. — Для людини, яка двадцять років сприймала дійсність лише язиком і піднебінням, ці поняття надто складні. Спробуйте почати з яскравого гастрономічного образу, щоб викликати в його голові хоч якийсь процес мислення. А я, щоб відключити свою уяву, даруйте, заткну вуха.
Я покопався в пам’яті.
— Як там у Чехова? “Якщо взяти молоду качку, яка тільки-но в перші морози льодку вхопила, та спекти її на декові з картоплею, та щоб картопля була дрібно покришена, та підрум’янилася б, та щоб качиним жиром просочилась…” Ось вам тарілка, Бобе, уявіть на ній усе це. Думайте, думайте сильніше! Ви бачите форму, колір, відчуваєте апетитний запах… До віскі потрібна добра закуска, уявіть же її, до дідька!
Чвак старанно зморщив лоба, але тарілка залишилась порожньою.
— Не виходить? Тоді уявіть, що можете. Шматочок сиру, ковбаси… Черствий сухар, нарешті. Уявіть — і пляшка ваша!
Чвак їв тарілку очима. На її порцеляновій поверхні виникали неясні тремтливі тіні і тут же танули, як дим. Чвак пожбурив тарілку і встав.
— Віскі! — вимогливо сказав він і простяг до мене руку.
— Ви не виконали умови, Бобе.
— Віскі! — погрозливо повторив він і раптом вихопив з кишені ножа.
Я не встиг зреагувати на витівку чвака: Сташек відгородив його, як тигра, сталевими гратами:
— Посидьте, Бобе, трохи, заспокойтесь. Шкода, що до найближчого зоопарку так далеко…
Ми вийшли з печери. Нам услід нісся каламутний потік вигуків. Комп’ютер-перекладач зніяковіло мовчав.
— Стривайте! — зупинився Сташек. — Я, здається, зрозумів, куди поділися чваки. Вони просто перерізали одне одного.
— Ви помиляєтесь, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бернард. — Ніхто нікого не вбивав. Точніше, їх усіх убило повне безділля.
— Безділля?
— Так. Це був їхній ідеал. Уява багато років постачала їх усім необхідним, і вони розраховували, що так буде вічно. Але уява — не просто дар природи, вона передусім дар праці. Вона все менше підкорялася чвакам, і одного разу…
Бернард, незвичний до довгих монологів, закашлявся і матеріалізував собі склянку води.
— …і одного разу, — підхопив я, — вони змогли уявити собі не більше, ніж мумія в єгипетському саркофазі.
— А як же вижив Боб? — спитав, помовчавши, Сташек.
— Він виявився пронозливішим за інших і вчасно приховав узяті з Землі продукти. Цього запасу йому вистачить на все життя…
Бернард глянув на сонце:
— Скоро вечір. Чи до допоможете ви мені половити представників місцевої фауни?
…Після зльоту ми зі Сташеком кинули жеребок. Перше чергування дісталось йому. Я влігся на койці, тішачись наперед чотиригодинним сном. Перед очима промайнули сценки минулого дня: голубі пагорби, лабіринт яруг, нейлонова мережа із звіриною дрібнотою, плямкаюча чвакова пика… Відігнавши від себе набридливі видовиська, я безтурботно зітхнув. Вперше за три доби можна поспати спокійно.
— Панасе Миколайовичу, — пошепки озвався з верхньої койки Бернард. — Ви звернули увагу, які в Боба руки? Великий палець майже не відрізняється від решти. А щелепи?!
— Бернарде, — сказав я якомога спокійніше, — щось мені не спиться. Ця не зіграти нам у шахи? Цур, білі мої…
ЗМІСТ
Василь Бережний. ФЕНОМЕН НООСФЕРИ
Юрій Герасименко. ЕЛЬФИ ДОКТОРА ШТІЛЛЕРА
Анатолій Стась. ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД
Володимир Красников. ТАЄМНИЦЯ КОРОЛІВСЬКОГО СТОЛА
Василь Бережний. САКУРА
Кім Пушкарьов. ТРИДЦЯТИЙ ВАРІАНТ
Микола Дашкієв. ЕЛІКСИР ЖИТТЯ
Юрій Забєлло. ПОДОРОЖ У НЕВІДОМЕ
Леонід Сапожников. ПАРІ
Микола Дашкієв. ХАЙ ТОРЖЕСТВУЄ ІСТИНА!
Леонід Сапожников. ОСТАННІЙ ЧВАК
