— Наступного разу? — не повірила собі Мері. — Ти збираєшся це продовжувати?
— Так, — разом відповіли Ліза та Роберт.
— Ти дитина, — посміхнувся Роберт, — тобі ще рано на таке дивитися.
— Дитина? А спитай у цієї… що її спонукає це робити, спитай у неї. Вона не розповідала?
Ліза підняла на Мері очі:
— Мері, люба, стули писок, бо я тобі його так стулю, ти мене знаєш…
Мері зблідла й стрепенулася.
— Ви дивитеся, як убивають людей, ти така сама, як вони, — Мері стала плакати гірко й невтішно, як зазвичай у таких ситуаціях.
Роберт кинувся її заспокоювати:
— Мері, вони не люди. Ми ж убиваємо оскаженілого вовка, коли кидається на людину. Це — самооборона. Мусять платити за свої злочини. Мертві, вони більше не становлять небезпеки. Жоден не має права порушувати межі між нашим світом й потойбіччям, а їхня природа є такою. Тому хто не може втриматися — платить життям. Вони приносять звідти зло, а відтак це зло виливається на нас. Колись ти вийдеш заміж, матимеш діти… Як за себе не хвилюєшся, подумай про них. Вони мають право жити в безпечному світі.
— А прокляті не мають права жити в цьому світі? — не втрималася Мері, проігнорувавши погляди, які Ліза кидала на неї.
— А хто заважає? Не чини зла, й тебе не чіпатимуть. Їх убивають за злочини.
— Упевнений у цьому? — не стрималася Ліза.
— Абсолютно.
— Це ти в журналах вичитав чи радіо наслухався? — поцікавилася Мері.
— Ні… — заперечив Роберт.
— Це він катів наслухався, вони щоразу такі чудові політінформації влаштовують, газет читати не треба, — втрутилася Ліза.
Роберт став схожим на зацьковану тварину:
— І слухати нікого не треба. Й так зрозуміло. А ви що, з тих, хто їх захищає?
— Номер телефону дати? Подзвониш «куди слід». Можу пошукати телефон Інквізиції, десь маю, — Ліза стала копирсатися в шухлядах столу, — хтось із проклятих тобі щось погане зробив?
Роберт замислився. Він длубався у пам’яті, намагаючись пригадати, але нічого путнього на думку не спало, тож дещо розгублено відповів:
— Зовсім ні.
— А того, що вони мені зробили, більш ніж задосить, для ненависті, але, повір, я пішла дивитися з іншої причини. І вступати до організації із захисту проклятих мені не треба, щоб зрозуміти: ставлення до них не є настільки справедливим, як намагаються подати. Все. Закрили тему. Поговорімо про приємніше. За що питимемо? — Ліза підняла келих, і атмосфера потроху стала прояснюватися, але від попередніх веселощів сліду не лишилося.
Наступної ночі Роберт знову не ночував вдома. Мері вдалося те, що не вдалося Лізі, — не напитися до чортиків. Вона була життєрадісною, симпатичною, і, на відміну від Лізи, мала майбутнє. Поки що. Тому Ліза доклала максимум зусиль, аби Мері та Роберт пішли від неї разом.
П’ятничним ранком Роберт наполегливо видзвонював у двері. Ліза, ледь накинувши халат, побігла відчиняти. Вона не сподівалася побачити Роберта нестямно щасливим. Він підхопив її на руки, закружляв. Нарешті опустив на землю і звелів поквапитися.
Ліза задумливо дивилася на Роберта, не розуміючи, чому він, такий радісний і задоволений, все одно їде з нею.
— Думала, що ти не супроводжуватимеш мене цього разу — запитально вдивляючись йому в очі, почала розмову.
— Чому? Збиралися подивитися на це, домовились. Що змінилося? — Роберт був украй здивованим.
— А ваші стосунки з Мері? Ти такий щасливий? Нащо тобі тепер цей бруд?
— А що мають змінити мої стосунки з твоєю подругою? Чому я маю собі відмовляти в задоволенні? Тільки тому, що цілу ніч трахав гарненьку дівку? Вибач, не хотів так про неї.
— Не хотів так про неї зі мною? Бо вона моя подруга? Але ти так думаєш. І про мене також?
— Послухай-но, я провів з нею одненьку ніч. Може, згодом інакшу гадку матиму. Про тебе так не думаю й ніколи не думатиму. Ти — інше.
— У тебе приводу не буде так про мене думати. І часу. Гаразд, — нарешті вгамувалася Ліза, — даруй, я нервую, нелегко дивитися на це твоїми очима, ставитися до цього, як до забави.
— Звикнеш. І, Лізо, не треба скидати до однієї купи Мері й усе це. Це в мене з тобою, а те — з нею, — сказав Роберт, спробувавши обійняти Лізу. — Не припиняю дивуватися тобі, така дивна істота. Стався до всього легше. Кажу тобі, звикнеш, — і він погладив її по голові.
Лізу вперше з часу суду назвали істотою, і хоча Робертові слова не викликали в ній образи, все одно це був укол, нагадування. І, зрештою, вона, здається, переоцінювала Роберта — він був людиною, милою, непоганою, але людиною. Ліза скривилася: