— Не звикну, Роберте. Потім утямиш, — на очах виступили сльози.
Роберт, нічого не розуміючи, став утішати її. Цієї хвилини вона нагадала йому молодшу сестру, його серце стиснулося й сповнилося світлом.
8. Акт II
І знову площа.
Людей значно більше.
Аніж першого разу.
Уже не лихоманить, як вперше. Вона навіть заспокоїлася.
Так буває, коли готуєшся до стрибка з величезної висоти, а стрибнув — не страшно. Наче. Так і має. Бути.
Поряд — Роберт.
Не той.
Чужий їй чоловік.
Котрий супроводжував її першого разу.
Близький.
Майже друг.
Співучасник.
Якщо і наступного разу так буде — все непогано.)
Якщо вдасться заспокоїтися. Коли відбуватиметься з нею.
Але
там — Роберта не буде.
Страх стін. Зсуваються, тиснуть. Поволі. По міліметру. У ритмі секундної стрілки. Клятий годинник. Коли припинить цокати?
Знову. Підземелля. Де. Низька стеля. Напівкруглі склепіння. Класична катівня.
Хтось із сусідів штовхнув її. Добридень, реальносте.
Вони задалеко від сцени. Але видко непогано. Не так добре. Як. Першого разу. Але.
Підходити ближче бажання не виникає. Не те, щоби вона не бачила гільйотини. Бачила. На малюнках. Проте. «Живцем» вражає. Величезна. Така. До огиди. Продумана.
Перші п’ять хвилин.
Не могла. Відірвати погляду. Від.
Скошеного леза. Над. Натюрмортом.
Усе.
Так просто. Внизу — майже лікарняне ліжко. Ремені. Замість подушки — дерев’яна колода з заглибиною для шиї, верхня половина відкинута. Майже мирна картина — лікарняне ліжко чекає на пацієнта. Тільки. Царина не терапії. А. Анатомії. Хтозна, можливо, це твоє найближче майбутнє?
Опік страху.
Це швидко, швидко, миттєво.
Варварське лезо допоки мирно висить у хмарах, гарантуючи неминучу смерть.
Пройшла. Крізь натовп. Піднялася. Сходинками. Підійшла. До дошки. Поволі. Опустилась. Лягла. Горілиць.
Щось таке заспокійливе в танці світла осіннього сонця на лезі. Сонце з відчуттям усеохопної любові освітлює ешафот і натовп. Так само, як і все інше. Живе. Та. Не живе. Сонце милосердне. Їй майже добре. Спокійно. Як дитині. У колисці.
Лезо. Серед хмар і сонця. Вже не лякає. Воно — лише частина. Безтурботного неба.
От воно, життя. Такого дня помирати гарно. Напевно. У неї сонця не буде. Хоча. Хто знає? Хтось знав.
Але не вона.
Роберт штурхнув її. Йому набридло дивитися на її заціпеніння. Вона вже й справді жалкувала, що не може зійти на поміст і розглянути гільйотину зблизька. Вона була до цього майже готовою. Це видається надто простим — підставити шию під ніж, померти за мить.
Не чекати завтрашнього дня, коли по неї прийдуть, щоб відвести туди, куди йти не хочеться.
Нудота підступила до горла. Знову. Страх і невідомість на одній шальці терезів, на другій переверненим знаком рівності машина з лезом — визначеність. Не її — чужа. Втім, ще встигнеш спробувати. Тобі нададуть можливість зійти на ешафот. Цього в тебе ніхто не відбере. Можливо, там стоятиме така сама машина для відокремлення (просте, майже красиве слово) голови (паскудне поєднання, проте звучання все ще доволі мелодійне).
Вона нарешті усвідомила, що саме змінилося. Тоді, першого разу, вона, як і більшість присутніх, була глядачем. Знаходилася по той бік ешафоту. В глядацькій залі зі зручними, обтягнутими червоним оксамитом кріслами, де так легко засуджувати, сміятися, співпереживати.
Адже не ти на сцені.
Не ти
на сцені.
З тобою — нічого не трапиться.
Це не насправді.
«Смерть — вона з іншими тільки буває», згадалося. Страта, вона також «з іншими тільки буває», — додала вона. Але навіть тепер, нарешті усвідомивши, що чекає на неї, розуміла — все одно вона глядач. І неможливо підготуватися.
Уже зібралася було піти, але сил забракло. Це безумство. Ні до чого вона не підготується. Тільки страх свій помножить. Не визначеність перед нею, а зачинені двері, за якими, наче у чорній скриньці, може виявитися будь-що. Мусила запитати.
Мусила перебороти страх і спитати.
Хоча чиновник міг не знати. Подробиць.
Барабанний дріб
перетнув
потік
думок.
Роберт уже й спроб не робив привести її до тями.
Ешафот. Молода пара. Світлокоса жінка. У білій сорочці. До п’ят. Чоловік. Темноволосий. У білій сорочці. На випуск. Брюки — темні.
Обох попід руки тримали помічники ката. Мабуть, для більшої театральності, за ними на ешафот занесли два дерев’яні ящики, один з яких поставили біля самої гільйотини, інший — трохи осторонь.