Ліза закрила руками обличчя. Нарешті всі шляхи зійшлися в одній точці. І це було одночасно кінцем і початком. Принаймні вона зробила все від неї залежне. Все, що зуміла. Змогла врешті віднайти хоч якийсь сенс власного життя. А якщо всі крізь те проходили? Тоді навіщо все? Що це все означало? А якщо всі, хто приходив до цього будинку, шукали подібні розгадки? Більше не хотіла складних питань. Вона вже й так забагато думала, шукала. Втомилася. Тепер прагнула просто жити, ні про що себе не запитуючи. Прагнула простоти. Чому так складно? Чому світ настільки складний? Чому не можна просто дихати? Не нести жодного тягаря? Не бути нікому боржником? Не давати жодних обіцянок? Скоро цей тягар впаде з її плечей. Засміялася. Востаннє подивилася на розкриті сторінки книги.
Десь там високо в небі був Бог, і цьому Богові не було діла до Лізи, і Лізі не було діла до цього Бога. Ліза закинула голову й усміхнулась. Це не її смерть, не її шлях, але вона пройде його. Залишила бібліотеку.
Спустившись сходами, попрямувала вглиб парку. Сонце танцювало на листі, й Ліза почувалася цілковито щасливою. Ерік пішов, уриваючи її останній зв’язок з життям. І на горизонті з’явилася тінь. Із завтрашнього дня або ночі. Чому вона жодного разу, відколи зустріла Еріка, не згадувала про людину, з якою його сплутала? Може, він прогнав цю тінь, примусив її не турбувати Лізу кілька днів, поки вони були разом? Але тепер час підготуватися до зустрічі. Ліза не знала, чому це так важливо. Чи не байдуже, хто він? Чи не байдуже, хто зробить це? Важливо, що він майстер, для чого їй знати решту? Можливо, почує його голос. Це вже дещо. І потім — очі, вона знала, що обов’язково дивитиметься йому в очі. Несподівано впала на купу опалого злежаного листя, підібгала під себе коліна й занурилася в морок. Уперше вона встала з колін, зняла пов’язку й повернулася лицем до людини, яка занесла меч. За пів секунди до удару. Дивилася йому в очі. У тому, іншому світі вона знову стала навколішки перед людиною з мечем і повернула до нього обличчя. І її очі перетворилися на два величезні місяці й світили на нього з мороку її обличчя. Вона не дозволить ударити її ззаду, як засуджену, злочинницю. Не дозволить ударити, поки в неї зав’язані очі. Не тут і не зараз. Не в пітьмі. Це її територія. Завтра вночі, там, він зробить із нею це у такий спосіб, як захоче, і вона не зможе йому перешкодити. Але тут йому доведеться завдати удару ось так, дивлячись їй у вічі. Чоловік опустив меча. Ліза опам’яталася.
Вона замислилася. Яким буде цей чоловік? Виконавець. Втілення правосуддя. Якими очима дивитиметься на неї? Відповіді залишилося чекати зовсім недовго. Час наближався. Місяць наближався до досконалості. Вони вибрали ніч повного місяця, і так було правильно. Лише ніч має право на її душу. Тільки місяць-повня здатен прийти по неї. Обхопила руками шию й пальцями спробувала вгадати місце, куди їй завдадуть удару. Промасажувала хребці, останнім часом такі напружені. Хребці, що вже тиждень очікували удару. Напевно, передчували, куди він втрапить. Байдуже, байдуже, байдуже… Ще раз глянула на дерева та сонце й попрямувала назад до будинку. Лягла на встелене сонячним світлом ліжко, заплющила очі й, нарешті, відпочила від думок.
У двері постукали. Увійшла Магда, ховаючи руку за спиною. Лізу охопила цікавість. Вона сіла й подивилася на Магдине обличчя. Жінка здавалася схвильованою. Магда присіла на ліжко біля Лізи й витягнула руку з-за спини. У руці — букет білих троянд.
— Ерік просив вам передати.
Ліза посміхнулася:
— Лілії були б доречнішими. Дюжина.
Магді її слова не сподобались:
— Він очікував на таку реакцію, знав, його вчинок можна витлумачити подвійно, і знав, який із варіантів оберете, але сказав, — усе одно передай їй, потім зрозуміє правильно. Хочу, щоб вона пораділа, це для радості, — саме так і сказав.
Ліза пом’яла пелюстку троянди й замислилася:
— Правильно, адже потім ніяких квітів. Своєрідне милосердя.
— Не меліть дурниць. Прагнув подарувати вам квіти як жінці. Я його віддавна знаю і, повірте, здатна розрізнити, що й навіщо він робить. Але до сьогодні не підозрювала, наскільки сміливим він є. Чи уявляєш ти, дівчинко, якої мужності вимагає від нас життя, коли хочеш зробити щось добре, хоча й знаєш, що витлумачать це хибно, але все одно чиниш од щирого серця? Я б, напевно, так не змогла. Злякалася б, що людина, яка стала мені дорогою, хибно витлумачить мій вчинок. У ситуації, що склалася, я б побоялася завдати цій людині болю. Непокоїлась би, що вона думатиме про мене погано. А Ерік не побоявся. Отже, не чорни його намарне. Я поставлю квіти у вазу? — вона подивилася на Лізу. Та кивнула.