часу.
Падають.
На неї.
Очікування — тортури. І тіло. І темінь.
Коли очікування розжарилося до білого й уже ледве потамовувала крик, двері поволі відчинилися. Він повернувся.
М'язи напружилися. Ще трохи — й вени полопаються, звільняючи кров. Серце б'ється об стіни тіла. Намагається зірватися з ланцюгів м'язів.
Почала задихатися. Як у дитинстві. Коли тонула. Темна. Закрита. Кімната. Без дверей. Без підлоги. Без стелі. Рівні поверхні. Вакуум. Немає виходу.
— Дихай!
Сильні руки схопили її, потягнули до поверхні.
Попливла вгору на голос.
Туди.
Де.
Був.
Вихід.
— Сильніше.
Він стояв в узголів’ї. Нахилився до неї.
— Дужче!
Сильніше неможливо. Не послухатися — теж.
— Дужче! Ротом!
Двері.
— Стоп!
Штовхнула двері.
— Повільніше!
Зайшла в сад. Квітучий.
— Трохи швидше.
Пелюстки опадають. На землю.
— Швидше.
У долоні.
— Ще трішки.
Він дихав із нею.
— Так добре.
Дихали разом.
Торкнувся її живота. Погладив його. Усередині все завмерло. Хотіла стрепенутись. Але. Не змогла поворухнутися. У надрах тіла клубочився жах.
Коридор.
Пальцями він вивчав її тіло.
Довгий коридор.
Теплі руки.
Можна тільки вперед.
М’які.
Іти.
Умілі.
Обережні кроки в темряву.
Надто вмілі.
Пальці ковзнули по стінах.
Скільки в них.
Життя?
Життів?
Треба йти вперед.
Її життя також перетече в ці руки?
Наосліп.
Енергія!
Куди цей коридор?
Скільки енергії!!!
Іди вперед!
Торкнувся обличчя. Пальцями водив по губах, щоках.
Не питай.
Грався з нею.
Ні про що!
Кожен дотик — обпікає. Жахом.
Що таке життя?
Торкнувся шиї. Провів по ній зовнішнім боком руки, заспокоюючи. Подушечки пальців стали сміливішими, вимогливішими, але рухи все ще — обережними.
Коридор?
Пальці гладили щоки. Торкалися шиї. Вивчали її м’язи, масажуючи.
Що таке смерть?
«Шия надто напружена», знову почувся голос.
Шлях?
Сказав це, констатуючи факт, для себе.
Неприємних відчуттів голос не викликав.
Радше, заспокоював. Але почувалася, наче з неї здерли шкіру.
У чому відмінність?
Відчула — він вирішує, що з нею робити.
Між чим обирає? Не знати. Шукає шлях. Вибір перед ним нелегкий.
Якщо.
Однією рукою продовжуючи розминати шию, другу опустив нижче й став гладити груди. Внизу живота приливами й відливами мірно плюскотів страх.
І тут темрява.
Дивне поєднання рухів.
Якщо й тут зав'язані очі.
Рука вгорі невпинно нагадує про смерть, внизу — про життя.
У чому сенс?
Спробувала сказати щось. Затулив їй рота. Правила гри. Його територія. Він наказує.
Спробувала розслабитися.
Не вдалося.
Іди вперед!
Він і не чекав. Принаймні відразу. Спочатку рухи дражнили, потім почали приносити задоволення.
Що там?
Ще відчувала страх.
У кінці.
Губи торкаються грудей.
Коридору?
З ніжністю. Ніжність? Він не відчуває нічого.
Поворот.
Рухи відміряні. Чітко.
Ще поворот.
Робить усе, як робитиме інше.
Наліво.
Закусила губу. До болю. Обличчя скривилося. Тихо заплакала.
Знову наліво.
Провів по обличчю рукою, заспокоюючи. Наче налякану тварину. Вона й була для нього твариною, тілом, матеріалом для роботи.
Зрозумів, що вона відчуває, спробував заспокоїти:
— Трохи потерпи. Не завдам тобі болю. Тепер. Намагаюся робити все обережно.
Направо.
Зважилася заговорити до нього:
— Що збираєшся робити зі мною?
Куди йти?
— Хіба не знаєш?
— Знаю. Не потім. Зараз. Зараз зі мною що робиш? Навіщо?
Це не коридор.
— Допомагаю розслабитися. Помовч, — знову погладив її по животі, потім став водити рукою між ногами, піднімаючись усе вище.