Завтра ці хлопці допомагатимуть побудувати пункт обігріву сотні з Донецької області.
3 лютого 2014
Тетяна, 35 років. Малює портрети людей в Українському домі. На цій картині кілька портретів. Один намалювала вчора, другий – сьогодні. Скільки ще людей буде на полотні, не знає. «Присутня якась невизначеність, бо це відкритий простір», – пояснює художниця. Як творчу особу, на Майдані її цікавлять люди й емоції на обличчях. Сама ж Тетяна викладає у приватній студії, раніше працювала у Національній художній академії.
Назар, портрет якого зображує дівчина, сам напросився позувати. Молодий чоловік часто буває на Майдані. Приходить уночі чергувати з друзями. Назар народився в Калінінграді, виріс у Коломиї, а останні дванадцять років проживає в Києві. Займається експортом деревини. Портрет йому сподобався.
4 лютого 2014
27-річний білорус Влад працює зараз волонтером на кухні в Українському домі. Приїхав тиждень тому. Ночує на другому поверсі в Укрдомі. У перші дні просто виходив на Майдан, а потім вирішив допомагати чимось, записався у волонтери. У рідному Мінську майже не буває. Працює в європейських країнах – малює рекламу. Одружений, дві донечки. Одній сім років, а другій скоро буде три місяці. «Мені дуже подобаються ваші люди на Майдані, які хочуть щось змінити у своєму житті», – ділиться враженнями Влад. Разом з іншими він цілий день порається на кухні, також розносить їжу по барикадах. Спить по чотири години на добу, але хлопець не виглядає втомленим. Відкритий і позитивний, одразу погодився на розмову. Спілкувався білоруською, сподіваюсь, я все правильно зрозуміла.
На кухні в Українському домі нарізають бутерброди, не готують перші чи другі страви, а лише підігрівають у мікрохвильовій печі те, що принесли. Запитала, що найчастіше приносять люди. «Сало», – відповіли хором на кухні. І попросили передати, щоби не приносили більше сала, бо вже нікуди його подіти.
5 лютого 2014
20-річна студентка Катя, киянка. Вивчає іноземні мови (іспанську й турецьку) в одному з київських вишів. Особисто для неї Майдан розпочався з ночі 30 листопада, коли «Беркут» жорстоко побив студентів. Їй зателефонували друзі й повідомили, що сталося. «Я декілька годин проридала. Потім витерла сльози, зателефонувала друзям і сказала: ми маємо бути там», – розповідає Катя. «Там» – це у Михайлівському соборі, де студенти сховалися від «Беркута». У цей день дівчина прочергувала у Михайлівському п’ятнадцять годин. Вона вирішила зайнятися логістикою поселення приїжджих. «У перші дні після побиття студентів селили до тисячі людей на день», – каже Катя. Охочих прийняти у себе приїжджих було більше, ніж людей, які потребували житла. Поселення пропонували навіть старенькі бабусі, у квартирах яких не більше одного спального місця.
Студентка займалася розміщенням до Нового року, потім приєдналася до організації культурних проектів, зараз також дуже активна. Незважаючи на задіяність на Майдані, дівчина нормально склала іспити. «Кожен із нас має зробити свій внесок у цю революцію. Усі розуміють, що якщо сидіти вдома, то завтра наші дипломи будуть непотрібні», – пояснює вона.
З Катею ми згадували не лише драматичні моменти останніх двох місяців, а й приємні речі. Концерт «Океану Ельзи» дівчина дивилася з даху будинку на Майдані. Враження незабутні.
6 лютого 2014
Руслан, 58 років, Сімферополь. Кримський татарин. На Майдані більше сорока днів. Приїхав на потязі сам. Спить у наметі або у Будинку профспілок. З Русланом ми говорили більше про його життя, ніж про політичні події у країні. Він зростав у великій родині в Узбекистані, куди депортували кримських татарів. Працював токарем на самаркандському тракторному заводі. Там же працювали його батьки. Потім закінчив вечірню школу, поступив до Міжнародного інституту у Ташкенті. Отримав спеціальність інженера-механіка. І знову пішов працювати на завод, тепер інженером, а не токарем.
До Криму приїхав у 2001 році. «Мені було 45 років, тобто чоловік у розквіті сил. Але інженери у цей час були не потрібні», – розповідає Руслан. Трохи попрацював у Києві на протезному заводі та повернувся до Криму. Пішов на базар продавати овочі. «Продавати картоплю замість того, щоби займатися справою, для якої ти народився, – жахливо», – говорить чоловік. Про переїзд з однієї країни в другу не шкодує. «Україна – це моє серце й крик душі», – емоційно каже Руслан.