- Що то було? Еміль, ти як? Відійдіть від нього! – заволав лікар, опускаючись на коліна переді мною. Я упивався силою, лежачи на крижаній підлозі казенного будинку, вона палила вени і м’язи. Яке блаженство, як з лазні у сніг. Зараз би не поквапитися, в камері учневі покажу як відновлюватися за допомогою магії, якщо звичайно вирішу, нарешті, кого з них вчити, бо обоє мають потенціал.
- Все в порядку, я живий, – спробував я звільнитися від цілителя.
І як не дивно, вийшло. Лікар встав:
- Ну, раз можеш говорити, значить все в порядку, – просто розвернувся і пішов геть. Чомусь я навіть трохи образився.
В’язнів відвели в їх камери. Наш третій друг уже готувався на вихід. Я, мовчки, присів біля віконця, крізь бруд і метал я слухав дощ, спричинений поштовхом магії. Вітер шаленів. Якщо б трохи більше магії вкласти, піднявся б такий ураган, про який потім би довго говорили. Але мені потрібна була лише одна блискавка, тому я лише підштовхнув грозу, яка все одно б розпочалася.
- На все добре, диваки. Сподіваюся, я тебе тут більше не побачу, – промовив звільнений, переступаючи поріг камери.
- Силу стихій тобі в допомогу, – попрощався я храмовим формулюванням.
Як тільки двері за ним зачинилися, і брязнув замок, Кроль підсів навпроти мене до вікна.
- Це ти зробив?
- Я, – не став відпиратися я і, попереджаючи наступне питання, сказав: – Магію з блискавки тягнув, щоб залікувати рану.
- Сьогодні? – від цікавості аж очі заблищали у Кроля.
- Так. Кроль, я повинен тобі сказати... – зібрався з духом я. – Без твого відома, я почав твоє навчання магії. Розповідаючи про себе, я готую тебе до прийняття Фіра. Моє життя вже на заході. Навіть зціливши себе, я все одно помру, і дуже скоро. Фір мав би перейти моєму вбивці, але хлопець помер там, в парку від руки мого зоряного духу – журналістки Емілії. Я постараюся якомога більше тобі передати, щоб з’єднання з симбіонтом не вбило тебе... Хоча, можливо йому вже не знадобитися носій. Але, все одно бажано, щоб хоч хтось знав. І... – я хотів дещо ще розповісти, але відчув свідомість свого напарника і навіть думати про це перестав, – в загалі, потім. А поки, я, силою вогню, беру тебе в учні, чи згоден ти?
Що ж, ритуал дотримано. Бракує тільки відповіді Кроля. Мужик був, схоже, ошелешений. Квадратними очима він дивився на мої руки, обвиті вогняними змійками. Ритуал вимагав присутності вогню, і я його викликав. Мабуть він раніше не до кінця вірив мені, тепер же страшна казка на ніч ожила, скинула шаль таємничості і відкрила страшну правду. Я чекав. Тишу порушував тільки осінній дощ і голос грому з завиваннями вітру у тюремному дворі.
- Я... – коливання в голосі кримінальник не зміг приховати від мене, – згоден! – він торкнувся вогню, явно боячись обпектися і показати мені свою слабкість.
Миттєво зв’язавши наші руки, стрічки вогню перекочували до учня і безперешкодно розчинилися у нього на руках.
- Тепер всі формальності дотримані. Учень, я думаю... – договорити не дали.
Дві миски протягнули в камеру через оглядове вікно.
- Сніданок це здорово, – посміхнувся Кроль, відходячи від події. – Через півгодини нас поведуть на роботи, вчитель... ні, Еміль, не можу я так до тебе звертатися, ти ж як дитина виглядаєш.
- Я такого і не прошу. – Взявши свою тарілку, промовив я.
- Як ти зміг не старіти стільки часу?
- А про це я тобі пізніше розповім, як на роботи прийдемо. Поки потрібно поїсти.
Ми вжили їжу в тиші. Сказати, що вона була не їстівна, значить, нічого не сказати. Гидота ще та. Через кілька хвилин, я, плентаючись за Кролем, попав... саме попав, не куди-то безумовно, хоча місце визначалося як робоча кімната для тимчасово ув’язнених, а в сенсі: попав, вляпався, і тому подібне. Хлопці, виявляється, ШИЛИ під час відсидки. Я ж голку і нитку тільки бачив, і то колись в далекому минулому у моєї першої і єдиної любові Моранни. Зробивши вигляд, що в курсі, я сів за швейний столик, Кроль навпроти, хоч підгляну, раптом, що і вийде. Учень мій спритно вставив нитку у вушко голки і як ні в чому не бувало, почав рівними акуратними швами зшивати дві ганчірки, що дуже нагадують по фактурі тканину тюремного одягу.