Той лише збентежено кивнув.
- Богу не суперечити. Будинок в твоєму розпорядженні, з правилами я тебе ознайомив. Фір з’явиться, як тільки помре попередній носій, думаю не пізніше заходу сонця. За їжу і одяг не турбуйся. Тут все є. Поки освоюйся, можеш почитати. Забув сказати: порушиш правила – помреш, але перед цим познайомишся з усіма колами пекла, кати у нас свою справу знають, – наставник дістав сувій пергаменту: – Я отримав на тебе досьє з навчального підрозділу. Жерці вказали потайний характер, агресію, і... – насупивши брови, прочитав старий: – найбільша кількість убитих і покалічених серед учнів Храму, причому різного віку. Ти не дивився на противника, просто вбивав. Думаю, ця риса Фіру буде до душі.
- Отримав? Читай на здоров’я, – відійшов від першого шоку чарівник. – Що ти від мене хочеш?
Старий відклав пергамент на стіл біля срібного чайника. Зупинив погляд на Фірі-Останньому:
- Тебе не лякає, позбутися власної особистості, по суті не мати можливості бути собою? – більш м’яко запитав він.
- Тобі є до цього справа? – хлопець все ще продовжував роздивлятися білий килим.
- Зухвалий... Гаразд, я не буду тобі заважати, оглядайся. Коли настане час, ти зрозумієш, – майстер-жрець розтанув в повітрі, ніби привидівся.
У душі хлопчини все перевернулося. Він плекав помсту п’ять років, чарівник жив нею, заради неї розвивався, заради неї вбив всі спогади: про будинок, про братів і сестру, про батька, якого не зміг пробачити. І заради неї, помсти, він зберігав залишки людяності, все світле, чого вчила мати. Навіщо тепер все це. Маг не вибереться звідси живим. Все в його житті було, було марним, ні до чого... Від відчаю чарівник впав на коліна. Його більш не цікавили ні декор, ні розкіш. Ритуальний ніж все ще стискали сконфужені пальці. Пробігла шалена думка: накласти на себе руки. Хлопець сидів на колінах, опустивши голову. Ні, сліз не було, тільки відчай. Він подумки заглиблювався в минуле, в марні в світлі останніх подій вбивства, у всілякі тортури, що придумував і здійснював на практиці, щоб вибрати жахливіші з них. Жертви Останнього були ті, хто сам нагадував звірів. Це тепер не виправдовувало його. Чародій згадував сидячи на дорогому білосніжному килимі всіх, кого відправив на той світ. Всіх, хто ніколи вже не реалізує свій потенціал, хто не зможе виправитися, хто не зможе прожити життя. Кожне обличчя, тепер тінню височіло над опущеною покаянною головою і змушувало її опускатися нижче.
Новоспечений Фір знав, що жодне діяння не пройде безслідно, але сподівався встигнути помститися. Не встиг...
Самобичування було грубо перервано запитаннячком:
- Гей, ти там не вмер? – Величезна ящірка в половину людського зросту намагалася подивитися в очі магу, для цього навіть поставивши передні лапи на коліна Останньому. – Я відчуваю, що ти той, хто завдав фатального удару по моєму носію. Та ось що мене бентежить: молодий ти занадто. Там ніхто нічого не наплутав? Хоча, можливо, – більше собі, ніж опонентові простягнув ящір, – вони, нарешті, підігнали мені більш молоде тіло. Підшаманити тебе трохи і будеш красунчиком. Ти чого мовчиш? Нам сорок років бути одним цілим, давай хоч познайомимося?
Мовчання з боку хлопця затягувалося. Він увійшов в стадію повної прострації, чарівникові було все одно. Зараз єдиним бажанням було померти.
- Гей, ти чого? Я хоч і елемент стихій, але не байдужа ящірка. Я не вимагаю беззастережного підпорядкування. Ми повинні стати друзями. Для тих придурків-фанатиків і зарозумілих елементів інших стихій, звичайно в нашому тандемі я буду головним, але в будинку ми можемо бути друзями. Ти будеш займатися своїми справами, а я спостерігати і підказувати, – з посмішкою, якщо звичайно, ящери вміють посміхатися, промовив червоний і лускатий. – Гаразд, боюся так ми ні до чого не прийдемо, час притискає. Я не можу довго перебувати без людського тіла. Зараз буде трохи неприємно, можливо, навіть боляче. Я зіллю наші сили на найвищому рівні, так що твій вогонь стане у багато разів сильніше...