- То не я! Розв’яжіть, а? Реально потім не підведемося. Нести будете? – наполягав на своєму Кроль.
- Лежи вже, приїхали, – конвоїр констатував факт.
Двері фургона відчинилися. Яскраве сонячне світло просто втопило в променях, і підірвало в голові такий феєрверк, що Китай на Новий рік заздрив би. Я ледве стримав крик. Міцні руки схопили моє тільце і безуспішно спробували поставити вертикально. Ноги навідріз відмовлялися тримати. У підсумку вирішили нести, схопивши поперек як мішок.
- Кроль, не придурюйся, йдемо. Зараз надамо допомогу і визначимо на нове місце, доки там розберуться, що трапилося, – м’який жіночий голос пройшов по нервах як бальзам. Хоча, можливо, я просто притерпівся до болю. – Цей хлопчик, що, теж з південної колонії?
- Так, мем, – старший у конвої відрапортував зверху, значить, саме йому дісталося нести мене.
- Там, солдат під завалами, живий він. Допоможіть йому, – пошепки попросив я, не відкриваючи очі. Так, минули часи Еміля, великого і жорстокого...
- Звичайно, хлопчик. Допоможемо. Несіть в медпункт, – мем продовжила розпоряджатися.
- До речі, ви його подивіться, він начебто ку-ку. Сказав, що чарівник, – другий з супроводу вирішив, нарешті, відгукнутися.
- Перевіримо, обов’язково перевіримо. Несіть, давайте, і рапорт мені на стіл, хвилин через п'ятнадцять, – командуюча зробила суворий голос, як не дивно старший помчав так, ніби й не ніс нікого.
В пункті призначення мене просто грубо скинули на жорстку лежанку і грюкнули дверима, що призвело до чергового приступу головного болю. Їй вторили спина і поранення живота.- Кубик антитоксину цьому, – черговий голос, очі відкривати я все ще не ризикував.
- А хлопчику? – схоже, помічниця володаря першого в кімнаті голосу.
- Два кубика.
- Володимир Іванович, чи не забагато буде? Він ось худий який, а при виснаженні...
- Коли. Якщо вижив при газовій атаці, то антитоксин йому не завадить, – лікар був безапеляційний.
Різкий укол в руку через упаковку я відчув майже відразу після закінчення розмови. Тільки ось розплутувати мене, мабуть, ніхто не збирався. Я спробував відкрити очі. Отрута, введена в моє тіло стала палити, розтікаючись по венах. Поруч скрикнув Кроль.
- Гей, боляче ж. Мила, ти хоч іноді можеш бути ніжніше? – став загравати з дівчиною старий шкарбун.
- Кроль, не лізь до дівчини, – попросив я.
- Еміль, ну не можна так, ти нудний. А дівчинка, між іншим, красуня, – промовив він, повернувши голову до дівчини.
Емоцій я не розгледів, перед очима все ще стояв туман. Все в кімнаті бачилися виключно силуетами. Учня розв'язали, він сидів, потираючи руки.
- Лерка, є проханнячко, – прошепотів в’язень, як тільки лікар вийшов з кімнати.
- Кроль, ти знаєш, тебе так просто вже не випустять. Почекай пару днів. Ти ж і так вже майже досидів, – кокетливо відповіла помічниця лікаря.
- То не для мене, Лерочка, для хлопчиська прошу. Потрібно щоб його відпустили, хоч під заставу, хоч як. Йому до кваліфікованого лікаря потрібно, – я не встрявав, мені вистачало своїх турбот: спина, голова, пузо, і все разом. Хоча з головою вже легше, і нудота відпустила.
- Наші лікарі тебе не влаштовують? – надувши губи процідила дівчина.
- Не сердься, красуня. Ваші лікарі – майстри своєї справи. Але тут потрібен зовсім особливий лікар.
- Зовсім особливий? – вона підійшла до мене. – Що там у тебе болить?
- Нічого, – огризнувся я, дістали в край.
- Еміль, зупинись. Лера не підведе, вона розумничка. Ввечері будемо вдома, якщо не будеш брикатися. Розкажи їй, – Кроль, теж перебазувався ближче.
І тут розчинилися двері.
- Чому в’язень без наручників? – мем увірвалася в кімнату. – Вивести всіх, залиште нас з хлопчиськом наодинці.
- Так, мем!
Двоє бравих хлопців підхопили учня під руки. Лера сама вийшла. Нашого лікаря в кімнаті не було.
- Розв'яжи, прошу, – ризикнув я.