У дворі тут же почався неймовірний шум. Хтось аплодував, хтось плакав, дітлахи від переляку тулилися до матусь або один до одного. Еміль миттєво розчинився чорним димом. Геральт спокійно встав і покрокував до таверни, народ з повагою розступився, утворивши для воїна коридор.
- Вік, сніданок зміркуй! – на ходу кинув він.
Шинкар повільно пішов за найманцем. Всередині вже сидів чарівник у найдальшого столика. Воїн якраз сідав поруч з чаклуном. Сніданок для хлопців уже лежав на тарілках, які моторна Тіна ставила перед хлопцями. Вік пройшов до друзів.
- Ем, ти, це... наступного разу... ну ти розумієш? – почав здалеку господар.
Трактир потроху забивався людьми. Кому потрібно було похмелитися, а кому ще видовищ, але всі, абсолютно всі, чогось чекали від дивної парочки в кутку обіднього залу.
- Вік, заспокойся, ми ненадовго. А підзарядка завжди потрібна. Часи темні. Буду слабкий – помруть багато...
- Еміль, ти не зрозумів. Мене обряд захоплює, тільки, по можливості в своїй кімнаті, добре? – шинкар подивився прямо в очі чарівникові.
Еміль опустив погляд в тарілку, в якій виделкою ганяв одну за одною дві тюфтельки.
- Я не хочу знищувати твою таверну, в приміщенні ніяк не можна цього робити: все згорить, – тихо промовив чарівник. – Потерпи, прошу.
- Ех, ну що з вами робити? – іронічно закінчив шинкар.
Тіна підійшла до батька настільки тихо, що старий від переляку підскочив на стільці, коли дівчина до нього звернулася:
- Па, я до Лаєн, за спеціями. Скоро буду, – і метеликом в двері, батько навіть відповісти не встиг.
- Ось молодь пішла, – тут же загарчав Вік. – Піду, народ по розважаю. Відпочивайте.
Геральт присунув чарівникові кухоль з пивом.
- Куди підемо далі? – вічне питання блукачів, природне для найманця.
- Я відновлю тіло і назад в зоряний світ...
- Еміль, невже та реальність тобі дорожче справжнього життя?!! – обурився воїн.
- Брате мій, так краще для всіх. Ти знаєш чому. Краще буде, якщо божество запечатати. Адже мій зоряний дух не може користуватися можливостями Фіра, а тому і не накоїть багато лиха.
- Ага, а вона лізе скрізь! Всіх рятує, всім допомагає. Наївна як дитя. Грошей майже ні з кого не бере. Мені всім доводиться займатися... – відро скарг могло б проливатися довго, якби не перехопив ініціативу чарівник.
- Ти був точно таким же, коли я тебе знайшов, – з усмішкою промовив Еміль, продовжуючи розглядати вміст тарілки.
- Не знайшов, а врятував, це різні речі, – буркнув найманець.
Шум з вулиці перекрив навіть гомін таверни. Все всередині завмерли і прислухалися. Хто ближче до виходу був – кинулися на вулицю.
- Піду, гляну, хто нам відпочивати заважає, – піднімаючись, почав воїн.
- Я тобі і так скажу. Це Пані Смерть, – зміненим голосом промовив чаклун. Він спокійно підняв на брата очі. Зіниці витягнулися в тонкі вертикальні лінії. Блакитна райдужка побіліла і злилася з білками очей.
- Ти можеш допомогти людям?! – більше стверджуючи ніж питаючи, прокричав Геральт.
У вікні промайнув поранений чоловік.
- Навіщо? Вона завжди приходить так, і бере свою данину! Я не буду їй заважати!
- ТАК вмирати можуть тільки воїни! Прості люди мають право йти в своєму ліжку поруч зі своїми близькими!
- А в чому різниця? Ти сам казав, що всі люди жадібні, жорстокі, злі, але зараз просиш захистити їх від Пані. Де логіка?
- Еміль...
- Фір! Тут і зараз Фір!
- Ні, повелитель тіней – Еміль! Я вмію розрізняти вас! Прояви милосердя! Врятуй тих, хто дав притулок нам! Там може бути Тіна!
Еміль подивився ще раз на спину брата. Той ображено відвернувся і пішов на вихід. Мить і з таверни виплила чорна хмара. На околиці селища йшло криваве побоїще. Натовп вершників вирізав всіх на своєму шляху, спішившись, частина розбійників витягали з будинків жителів і вбивали у всіх на виду. Люди в паніці бігли, їх наздоганяли стріли душогубів. Чорна хмара завмерла на мить рівно посередині дороги, явно щоб озирнутися. Геральт уже добіг до ватажка цього натовпу. Лідер був не промах, легко відбив кривим мечем летючу атаку найманця, і жбурнув хлопця в натовп своїх бійців. Дві шаблі тут же націлилися в груди воїна. Геральт не міг ні відбити удар, ні ухилитися. Чорний дим крилом метнувся в сторону бійців. Мечі посипалися іржею і прахом прямо на очах у воїнів. Один з розбійників схопився лівою цілої рукою за напівзотлілу праву і дико заволав. З лівої руки він встиг викинути меч за мить до атаки Еміля. Магія смерті не шкодувала свою жертву, права рука чоловіка продовжувала відмирати і обсипатися. Той катався по дорозі і нестямно верещав. Решта нападників завмерли, втупившись на чорну хмару попереду.