У кімнату увірвалися якісь люди. Мене схопили під руки та кудись поволокли, навіть якби міг йти, сам з такими темпами все одно за ними б без магії не встиг. За межами кімнати мою тушку безцеремонно кинули на стіл, судячи з жорсткості. А тут, схоже, не обійшлося без магії, ось тільки що це за магія, я вперше в житті не зміг розпізнати: світ закрутився зі швидкістю світла. Через мить я лежав уже на низенькій кушетці в білій кімнатці, а дивний цілитель різав на мені пов’язки.
Краєм ока я помітив коліщатка на ніжках столу, звідки мене перекинули на диванчик, ось і розгадка швидкісного пересування. Дивно, а магія де?
- Терпи хлопчисько. Це тобі не дівчат в парку підстерігати, за таке повбивав би вас всіх. Виродки малолітні! – в серцях кинув лікар, промиваючи рану прозорою рідиною що запахом нагадує перебродивше вино.
Моє терпіння луснуло: скільки можна! Найсильнішого чорного мага світу обзивати хлопчиськом, та ще й звинувачувати в настільки жахливому злочині – викраденні! Якщо б у вбивстві там або у суперруйнації, а так – не мій рівень...
- Я нікого не викрадав і не підстерігав, досить вже кидатися помилковими звинуваченнями, – в серцях кинув я. Вийшло не дуже переконливо, голос був украй слабкий від втрати крові і страшного болю, викликаного винною настойкою.
- А що ж ти робив у парку вночі з мобильником і браслетом Емілії Вогні? – різко кинув цілитель, обрізаючи нитка, якої стягував краї рани на животі.
- Не знаю... – що я можу ще сказати? До моменту виклику мене взагалі в цьому світі не було.
- Тебе хоч як звуть? – спокійно, ніби не було вибуху емоцій хвилину назад, промовив чоловік, витираючи руки об полотенечко.
- Ем... Фір.
- Ясно, прізвисько таке? – з легкої усмішкою промовив він, сідаючи на стілець поруч з кушеткою.
- Що вибач? – не зрозумів я.
- Ну кличка в банді у тебе така, або позивний?
- Клички чи прізвиська дають тваринам, або тим людям, кому є від кого приховувати своє справжнє ім’я! Мені це не потрібно. Моє справжнє ім’я – Фір. Цим ім’ям мене нарекли жерці при посвяченні. – дуже дивно, що про Фіра місцеві нічого не знають.
- Сектант значить... – чи то запитуючи, чи то стверджуючи, простягнув лікар.
- Нехай буде сектант, колись то було модним таке слівце, – посміхнувся я у відповідь.
Біль потихеньку відступала, говорити стало легше, а з’ясувати що це за час мені все одно потрібно. Лікар начебто досить адекватний і схильний поговорити.
- Воно і зараз не менш популярне. Років то тобі скільки? Кажеш так, ніби прожив уже півжиття... або проспав...
- Можна і так сказати... – неоднозначно відповів я на компрометуюче питання.
- Як знаєш, прикидуватися дурником мені тут не треба.
Схоже, у лікарі я помилився. Встаючи зі стільця, він крикнув у коридор, щоб мене забрали, чим поставив жирну крапку в розмові.
Двоє в плямистому одязі підхопили мене під руки, і повели-потягли в наступну кімнату, схоже на допит. Нікчемна справа, скільки допитів я пережив за свій чималий вік, скільки побачив. У кімнаті мене чекав чоловік років сорока з великим пивним пузом і пересічними рисами обличчя: такого по праву можна назвати частинкою натовпу, в масах він не унікальний. Перед представником місцевої влади, а це був саме він, лежав лист паперу і паличка. Ну і країна, якщо навіть на допиті простий чиновник використовує не глину, віск або що там ще, а папір. Хваляться чи що? Хоча звідки їм знати, хто я, якщо навіть місцеві злочинці не впізнали мене?
І так, допит почався, тоненький прутик забігав по бумазі, залишаючи чіткі написи, що привело мене в крайню ступінь здивування. Допитувач не змочував прутик у фарбі!
- Ім’я? – прутик на секунду завмер над папірцем.
- Еміль Фір фон Фаерберг Саламандр, – видав я на одному диханні.
- Прізвиська не обов’язково. Вік? – допитувач зробив якусь помітку на папірці.
- Сім... – чи можна говорити цій людині справжній вік? В старому світі мій вік не викликав би здивування, як втім і моє ім’я раніше наводило жах. Тут же, про мене, схоже, забули, – ... надцять. – нахабно збрехав я.