Що ж, остання фраза написана, можна відправляти учневі. Ось і Анжеліка встала, або Фір сновигає. Я акуратно виглянув у коридор, все-таки перше припущення виявилося правдивим. Господиня, підскакуючи на одній нозі, одягала на другу туфельку, вільною рукою тримаючи сумку.
- Допомогти? – я відразу оцінив ситуацію, вона або впаде, або щось упустить.
Створивши Анжи природну опору, я вирішив не обтяжувати її своїми проблемами. Спершу, я хотів, попросити її віднести Кролю фоліант, але вирішив самостійно прогулятися.
- Так, без мене не сумуйте. Години через дві повинна прийти домробітниця, по прибирати тут. Так що не налякайте її, прошу, дама літня і вразлива. – дала вказівки Анжеліка.
- Я планую ненадовго відлучиться, пака Фір насолоджується ваннами...
- Еміль, сиди вдома, а? У мене немає навіть запасного ключа.
- Мені не потрібен ключ, – спокійно повідомив я, перетворюючись в дим, і назад.
- Ти застосовуєш магію? А як твоя рана? – вже на порозі поцікавилася Анжеліка.
- Фір полагодив. Все буде нормально, – заспокоїв я нашу господарку.
Спустилися ми в абсолютній тиші. Жінка думала про своє, я про своє. Тепер би Кроля знайти. Буду пробувати телепатією достукатися, у Фіра вийшло б швидше, я ж годину витрачу на це.
- До речі, Кроль дзвонив. Він заїхати хотів. Я передзвоню йому, нехай підходить сюди? Тільки до квартири не води, добре?
- О, дякую. Я буду внизу, на подвір'ї, доки Фір відпочиває, – так, учневі більше мого потрібно, раз він вранці вже дзвонив... Міг би вже і почекати мене, раз все одно тут був. Або господиня щось інше мала на увазі...
Тепер є час просто насолодитися останньої відносно теплою погодою. День видався сонячний, світило щосили віддавало останнє тепло. Істинно останнє. Всіма нервами я відчував, що скоро, дня через три-чотири, піде перший сніжок. Високо в хмарах вже збиралися діти води, щоб перетворитися на дивовижний візерунок і вкрити землю чудовим покривалом. Останні почорнілі листочки зривалися з дерев і падали на бруковані доріжки. Я озирнувся. Недалеко від будинку, де ми знайшли тимчасовий притулок, розташовувався парк. Мокрі лавочки були порожні, повз тинялися самотні подорожні в куртках з невідомих мені матеріалів, втім, таку ж одежину носила і наша господиня.
Люди. Істоти злі і жадібні, добрі і чуйні, в загалі різні, абсолютно не схожі один на одного, і в той же час абсолютно однакові. З однаковими потребами, що відрізняються лише обсягами цих самих потреб. Ось і зараз одні брели повільно, залишивши одяг нарозхрист і вбираючи останнє тепло, інші ж, кутаючись по самий ніс, кудись поспішали. Але всі без винятку озиралися на мене. Мабуть для них хлопець, що гуляє в одному тонкому плащику нарозхрист, шовковій сорочці, шкіряних штанях і ботфортах (прикид явно не для пізньої осені, максимум пізня весна), здавався мінімум божевільним.
Так, я став читати їх думки, у більшості вони збігалися з моїм припущенням. Один старий, правда, зауважив зовсім не одяг, а татуювання, подумки обізвав мене «психом, що знущається над своїм тілом», якщо м'яко перевести всю думку до кінця. Посміхнувшись, я вибрав більш-менш суху лавочку з видом на парк. Спостерігати, як пролітають за парком залізяки, мені не посміхалося, багато чого потрібно обміркувати, доки мій симбіонт зайнятий.
Я розслабився, простягнув ноги, відкинувся на спинку лавки. Прямо в очі мені світило моє натхнення, осіннє сонечко. Добре, що я все ж побачив його. Завтра можливо вже напливуть вісники негоди, може піднятися вітер. Скоро мене не стане. Ось про це треба подумати, і чим ближче ця подія, тим страшніше.
Наприкінці паркової алеї з'явився мій учень. Я сидів до нього спиною. Він наближався повільно, майже безшумно ступаючи по камінцях доріжки. На півдорозі Кроль зійшов на сиру землю паркової зони, схоже, сподіваючись мене застати зненацька. Я посміхнувся лівої половиною обличчя.
- Привіт, учень, – тихо, щоб не порушити красу осіннього дня промовив я.
- Ну, так не чесно, міг хоч прикинутися, що не почув! – по голосу видно, що він і не сподівався на удачу в такій делікатній справі. – Привіт, Еміль. Чогось ти сьогодні на старигана схожий, засмучений якийсь...