- Не повнолітній, – похитавши головою констатував екзекутор. – Що ж тебе, дитино, потягло вночі в темний старий парк при студії? – занадто солодким голосом промовив допитувач. – Ні, не кажи, сам здогадаюся. Проходив обряд посвячення в своїй банді?! – заволав він.
Мені навіть стало якось ніяково, мабуть він намагався залякати малолітнього злочинця, яким я, на його думку, є.
- Чесно? Я навіть не в курсі, про що ти тут розказуєш. Я прокинувся сьогодні в тюрмі з великої раною і туманом в голові... – договорити мені не дали.
- Чуєш, ти? Гаразд прикидатися пай-хлопчиком! При тобі незаперечні докази якщо не скоєння злочину, то, на крайній випадок, співучасті! Ти у мене підеш по етапу! У найдальшу колонію! Згниєш там заживо! Малолітній паршивець!..
Можливо, він ще щось говорив, але біль заглушила все. Світ знову почав гойдатися і кренитися. Мені коштувало величезних зусиль не застогнати, і ще більших сил приборкати бурхливий організм. Якусь мить я нічого не чув і не бачив у зовнішньому світі, підбір заклинань вимагав на даний момент максимальної концентрації. Магічну силу почерпнути нізвідки, а знімати постійні чари практично не реально, коли вони стали природними як дихання. Врешті решт я таки прийшов до тями, щоб почути черговий словесний пронос мого опонента:
- Навіть не думай відкинути копита! Ти мені все розкажеш! Якщо звичайно хочеш вижити, – останні слова були вимовлені майже пошепки. – Говори, що там сталося в парку? Як до тебе потрапили особисті речі відомої журналістки? – чоловік опустив очі до листів на його столі. Вибравши з купи повністю списаних папірців один, примружившись правоохоронець прочитав: – За протоколом: мобільний телефон і наручний браслет із золота з чорним гравіюванням і агатами?
- Не знаю, про що ти говориш... Якщо чесно, я навіть не знаю, що за річ така: мобільний телефон, – якимось слабким, не своїм голосом промовив я, після магічних експериментів горло пересохло. Голова зовсім відмовлялася працювати, перший раз в житті лажанувся, мабуть відзначилася довга відсутність серед живих, адже рани для мене, котрий пережив все крім смерті, дрібниця.
Обличчя чоловіка витягнулося, крайня ступінь здивування надзвичайно прикрашала його. Якби я мав трохи більше сил зараз, так би й залишився мужик з таким обличчям.
- Намагаєшся робити з мене дибіла? – спокійно промовив служитель закону.
- Навіщо? Ти сам добре пораєшся з цим. – ледь чутно прошепотів я.
- Що? – явно не почувши мене перепитав опонент.
Я опустив погляд. По суті, він має рацію: щось трапилося з Еммі, тому вона викликала мене, але так як тут немає магії, точніше її дуже мало, правоохоронець мені не повірить. І все проти мене: я опинився на місці злочину з особистими речами зниклої. Дідько, потрібне сонце, потім зможу розібратися з ним: чи можна йому довіритися.
- Слухай, Еміль, зізнайся: покарання буде легшим. А якщо допоможеш знайти, можливо, обійдеться виправними роботами, – спокійно без натиску, просто пропонуючи варіант, промовив мій опонент.
- Вибач, з радістю допоміг би, але я нічого не знаю, – ну не можу я йому все розповісти.
- Гаразд, як хочеш, – зітхнув розчаровано правоохоронець. – Заберіть його, в камеру чотири.
Зайшли двоє чоловіків в плямистих одежах. Обидва були на три голови вище за мене. Я встав. Поряд з ними я відчув себе якоюсь комахою. Досить вдавати з себе ніженку, пора показати хоча б гордість, якщо не презирство цим товаришам. Але... рана все ж нікуди не поділася, і відразу дала про себе знати. Я не впав і не скривився.
- Хм... Ну-ну, йди вже, герой...
Далі все той же коридор, сходи вниз, і... жодного вікна, ні крапельки світла. Біль підступала, ця стерво ніколи не хотіла сидіти в узді, але я сильніший за неї! Залізні двері у напівпідвальному приміщенні були помічені цифрою чотири. За ними знову камера, і нічого нового. Я так і не дізнався ні час, куди потрапив, ні особливостей сучасного життя, ні можливості вибратися. Зазвичай мої товариші мене таки витягали або я сам щось вигадував. Та де їх шукати і як? Як їх тут звуть і чим вони займаються? Минулого разу було простіше: мене ще впізнавали, та й інші елементали були не далеко. І немає поруч Геральта. А ось це вже загадка, адже він Емілію не випускав з поля зору, обіцяв піклуватися. Що ж накоїв мій зоряний дух, якщо навіть чоловік, який кохав її до нестями, її покинув?