Часом тітка Луїза заходила, щоб глянути на старого. Під час цих короткочасних візитів пан Карпентер удавав, ніби лежить без свідомості, однак, щойно тітка Луїза виходила, він миттєво розплющував очі й підморгував Емілі. Емілі ловила себе на тому, що теж, на власний жах, підморгує йому; вона мала у своїх жилах достатньо Мурреївської крові, щоб усвідомлювати можливі майже скандальні наслідки підморгувань до помираючого. Цікаво, що б на це сказала тітка Елізабет.
— Це могло б вважатися спортом… — пробурмотів пан Карпентер після другого обміну підморгуваннями. — Радий… що ти досі тут…
О третій годині він став неспокійним. Тітка Луїза знов увійшла до кімнати.
— Знай, що він не може померти, доки черговий напад не мине, — значущо прошепотіла вона Емілі.
— Геть звідси зі своїми забобонами, — голосно й чітко мовив пан Карпентер. — Я помру тоді, коли буду готовий до бісової смерті, незалежно від усіляких нападів.
Вражена тітка Луїза перепросила в Емілі за нього, пояснивши, що часом він блукає нетрями своєї свідомості та не зважає на навколишній світ.
— Ти ж пробачиш мені мій просторічний вираз, правда? — звернувся пан Карпентер до Емілі. — Я зміг її вразити. Не міг дозволити тій старій особі жіночої статі… дивитись на те, як я помираю… Подарував їй… непогану тему для пліток… це ж бо її… улюблене заняття… Огидні… забобони… Хоча насправді вона… має добру душу… Настільки добру… що я вже знудився… Ні краплі злостивості… Чомусь… деякі люди потребують… бодай дрібки тієї приправи… з норовливості… в кожному… Це та… щіпка солі… яка дарує… смак життя…
Знову залягла тиша. Тоді він поважно додав:
— Біда в тім… що Кухар часом… робить цю щіпку… завеликою… у більшості випадків… Недосвідчений Кухар… звісно, стане мудрішим… за кілька вічностей…
Емілі подумала була, що й зараз він теж «блукає свідомістю», однак він усміхався, дивлячись на неї.
— Радий, що ти все ще тут… моя юна подружко… не думала, що… будеш тут… чи не так?
— Так, — відповіла Емілі.
— Коли Мурреївна… каже «так»… це вона й має на увазі…
Знову тиша. І знову пан Карпентер говорить — цього разу імовірніше до себе, ніж до когось іншого.
— Я піду… на світанку… Після вранішньої зорі… Гадав, що буде лячно… А насправді — ні… Кумедно… Подумай лишень, скільки всього я дізнаюсь… усього за декілька хвилин, Емілі… Стану мудрішим за будь-якого з живих… Завжди мріяв знати… знати… Ненавиджу здогадки… Завжди жив… із цікавістю… Лиш цікавість і зараз… перед смертю… Я знатиму всю правду, Емілі… усього декілька хвилин… і я знатиму правду… Більше жодних здогадок… І якщо все… буде так, як я думаю… я знову буду молодим… Ти не можеш знати… як це… Ти є молода… і не маєш жодного уявлення… як це — бути молодим… знову…
Його голос на якийсь час потонув у бурмотінні, потім знову зазвучав чіткіше.
— Емілі, пообіцяй мені… що ніколи не писатимеш… щоб догодити комусь… лише для себе…
Емілі на мить завагалася. Що б могло означати таке дивне прохання?
— Обіцяй, — наполегливо повторив пан Карпентер.
Емілі так і зробила.
— Добре, — зітхнув з полегшенням пан Карпентер. — дотримуйся… цієї обіцянки… і будеш щаслива… Ніколи не пиши, щоб хтось схвалив… Не чекай схвалення… лише критики… Живи власним розумом… Ніколи… не керуйся… ниттям про реалізм… Пам’ятай… чарівні соснові ліси… такі ж реальні як і свині на подвір’ї… і краще побувати у штормі, ніж дивитись на нього… І колись… ти там побуваєш… маєш для того достатню силу духу… Ось у чому… сенс… нашої літератури… У збереженні… загадкових чарів… коли їх нема навколо… Хотів іще щось тобі сказати… застерегти… але… я забув… Здається, пригадую…
— Не варто, — м’яко сказала Емілі. — Не виснажуйте себе.
— Я не виснажуюсь… Відчуваєш спокій і мир… коли втомлений… Я помираю… падаю в чорне провалля… немов той щур… Однак… маю сказати, Емілі… я прожив цікаве, сповнене постійної інтриги життя…