Емілі спаленіла. В неї теж уже почали з’являтися неприємні здогадки, чому тітка Елізабет і тітка Лаура стали з Діном ще більш холодно чемними ніж раніше. Вона навіть думати про це не хотіла, тому з люттю викинула ці думки зі своєї голови і з серця та захряснула перед ними уявні двері, щоб вони не сміли втручатись у її життя. Однак вони терпляче чекали на порозі й не збиралися нікуди щезати. Дін, як усі і все, здавалося, ставав уночі геть інакшим. Чи була ця зміна натяком? Чи вказувала на щось? Емілі не мала ані найменшого бажання розмірковувати над цим. Єдина можлива відповідь на всі питання була абсурдною. І надто вже неприємною.
Невже Дін Пріст з друга перетворився на залицяльника? Нісенітниця. Справжнісінька нісенітниця. Принаймні, для неї. Вона нестямно бажала, щоб Дін був її другом… але аж ніяк не залицяльником. Вона не могла втратити його дружбу. Ця дружба була для неї надто любою, чарівною, мотивуючою. Чому взагалі в житті трапляються такі диявольські речі? Коли Емілі доходила до цього питання у своїх плутаних роздумах, вона завжди зупинялась і верталась уявними стежками своїх думок назад. Верталася розгнівана й налякана усвідомленням того, що вона майже визнала, що «щось диявольське» вже відбулось або відбувається.
У якомусь значенні для неї майже полегшенням стало, коли одного листопадового вечора Дін зненацька повідомив:
— Гадаю, незабаром уже муситиму збиратись у свою щорічну міграцію.
— Куди збираєшся цьогоріч? — поцікавилась Емілі.
— До Японії. Ніколи там ще не був. Не надто хочеться їхати, особливо зараз. Однак залишатися тут… Чи може, ти всю зиму воліла б говорити зі мною, сидячи у вітальні та знаючи, що тітки чують кожнісіньке слово?
— Ні, — жартівливо здригнулась Емілі. Вона згадала той диявольський осінній вечір, коли за вікном завивав вітер, а дощ лив мов із відра. Того дня вони з Діном не могли прогулюватися садом і змушені були сидіти в кімнаті, де тітка Елізабет плела шпицями, а тітка Лаура за столом виплітала візерунки гачком. Це був страхітливий вечір. І все ж чому? Чому вони тоді так і не змогли поговорити так вільно, довірливо й химерно, як говорили в саду? Причина цього точно не носила непристойного характеру. Може, через те, що вони обговорювали зазвичай забагато речей, яких би тітка Елізабет не зрозуміла і не схвалила? Можливо. Але з іншого боку, їхня звична розмова була б такою ж чарівною і приємною, навіть якби Дін опинився на іншому кінці світу.
— Тому маю їхати, — проголосив Дін, чекаючи, доки ця витончена висока бліда дівчина у старому саду скаже, що страшенно сумуватиме за ним. Вона казала це йому щоосені, коли він збирався їхати, з року в рік. Але цього разу не сказала. Раптом зрозуміла, що не подужає цих слів.
Чому ж?
Дін уп’явся у неї очима, які могли виражати ніжність, сум чи пристрасть, якщо він цього бажав. Зараз у його погляді було щось таке, що всотало в себе всі три вирази. Він мусив почути від неї, що вона сумуватиме. Справжня мета його нинішньої поїздки полягала в тому, щоб вона усвідомила, як сильно за ним сумує, щоб відчула, що жити без нього не може.
— Ти сумуватимеш за мною, Емілі?
— Це зрозуміло й без слів, — безтурботно промовила Емілі. Надто безтурботно. У попередні роки вона була відвертою і серйозною, коли вони торкалися цієї теми. Дін не надто журився цією зміною. Але його мучили сумніви через її теперішнє ставлення до нього. Певно, вона змінилася, бо щось відчуває, підозрює щось, що він роками прагнув приховати і придушити як різновид божевілля. І що ж тепер? Чи означала ця нова для нього нотка безтурботності, що вона не бажає перебільшувати значення визнання, що сумуватиме за ним? Чи це просто інстинкт, який змушує жінку відгороджуватися духовним бар’єром, аби захиститися від двозначних або занадто недвозначних натяків?
— Ця зима без тебе, Тедді та Ільзи буде такою страхітливою, що я просто намагаюся не думати про все це, — продовжила Емілі. — Минулої зими було зле. Цієї буде ще гірше, я відчуваю це. Однак у мене є моя робота.
— О так, твоя робота, — погодився Дін терплячим тоном, ніби ледве стримуючи сміх. Цей тон з’являвся у його голосі щоразу, як він говорив про її «роботу», ніби його забавляло, що вона називає роботою «те миле шкрябання». Що ж, цій чарівній дитині треба чимось розважатись. Навіть словами він не міг би передати цю думку виразніше. Його приховані смішки ніби батогами били по чутливій душі Емілі. І вся її робота, всі її амбіції миттєво починали здаватись їй самій дитячими й непотрібними — якими й були для нього. Жодне з її переконань не могло встояти під його тиском. Йому краще знати. Він такий розумний і освічений. Йому краще знати. Це була агонія її прагнень. Вона не могла ігнорувати його думку. У глибині душі Емілі знала, що не зможе цілком повірити в себе, доки Дін Пріст не визнає, що вона може створити щось направду вартісне. Якщо ж він ніколи цього не визнає…